Оксана зайшла до спальні, переодяглася, вмостилася під ковдрою — і майже тієї ж миті провалилася в важкий, глухий сон.
Їй снилося щось дивне. Сіре, липке, тривожне — наче холодний листопадовий дощ, від якого не сховаєшся. У тому сні був Богдан, була його мати, ще якісь незнайомі люди, голоси, уривки фраз… Хтось кричав, вимагав, наказував, розмахував руками. Спершу все зливалося в суцільну мішанину, а потім раптом набуло страшного, майже загрозливого змісту. Оксана ніяк не могла збагнути, що саме відбувається, аж поки не почула різкий удар.
Справжній.
Вона різко розплющила очі. На годиннику було четверта ранку. З кухні долинав гуркіт: хтось гримів посудом, човгав, щось перекидав. Оксана підвелася, босоніж пройшла коридором і, мружачись від яскравого світла, штовхнула кухонні двері.
За столом, точніше майже на самому столі, лежав якийсь незнайомий чоловік. Руки він розкинув так, ніби збирався спокійно проспати там до ранку. Поруч сидів Богдан — червоний, п’яний до нестями, з мутним поглядом. Він жував залишки вечері. Ті самі продукти, які Оксана відкладала, розраховуючи дотягнути до зарплати.
— Чого тобі? — пробурмотів він, помітивши дружину. — У нас гості…
— Які ще гості, Богдане?! Четверта година ранку! — Оксана ніби остаточно прокинулася. — Що тут узагалі коїться?
Богдан спробував підвестися, але його хитнуло, і він важко гепнувся назад на стілець.
— Та не репетуй… скоро Новий рік… розслабся…
— З тобою, звісно, дуже легко розслабитися, — крізь зуби відповіла вона, ледве стримуючи себе.
І саме в цю мить у ній щось клацнуло. Наче всередині обірвалася тоненька нитка, яка надто довго тримала все купи. Оксана підійшла до столу, схопила незнайомця за рукав куртки й майже волоком потягла його в коридор. Двері на сходовий майданчик грюкнули так, що Богдан здригнувся.
— Ти що виробляєш?.. — обурено пробурмотів він.
— Зараз побачиш.
Вона повернулася, підійшла до чоловіка й так само рішуче виштовхнула його слідом за приятелем.
Богдан щось бурчав, намагався сперечатися, але опирався мляво: ноги його вже не слухалися.
— Іди й спи, де хочеш. На сходах, у свого товариша, надворі — мені байдуже.
— Та ти… — почав він лаятися.
Та двері вже зачинилися перед його носом.
Оксана кілька секунд стояла посеред передпокою й не могла повірити, що справді це зробила. Потім повернулася на кухню. Мовчки зібрала недоїдки, викинула порожні пляшки, витерла стіл і поставила собі чайник. Налила гарячого чаю й сіла біля вікна.
Сон розвіявся миттєво, ніби його й не було. За шибкою біліла вулиця. Сніг рівним шаром прикривав міський бруд, сірість, калюжі, усі сліди втомленого життя. Оксана дивилася на це мовчки, не думаючи ні про що конкретне. Аж раптом помітила, що надворі вже починає світати. Треба було збиратися на роботу.
Коли вона вийшла з квартири, Богдана під дверима вже не було. І вперше за довгий час їй було цілковито однаково, куди він подівся.
П’ятничний робочий день промайнув майже непомітно. Оксана працювала зібрано, рівно, без зайвих розмов. Вона хотіла встигнути все вчасно, щоб не затримуватися після зміни й не повертатися додому зовсім знесиленою.
Наприкінці дня керівництво зібрало весь відділ і оголосило:
— Дякуємо всім за сумлінну роботу. До Нового року буде премія.
Коли гроші надійшли на картку, Оксана кілька разів перечитала суму, не вірячи власним очам. Там було вдвічі більше, ніж вона очікувала. Вона прикрила рот долонею, бо відчула, як до горла підступають сльози — від радості, від полегшення, від раптового відчуття, що вона, можливо, ще не зовсім загнана в кут.
Телефон у руці завібрував. Дзвонила Мар’яна — її подруга, з якою Оксана не бачилася вже два роки. Сім років тому Мар’яна поїхала у відрядження, там познайомилася з чоловіком, і ніхто тоді не думав, що вона залишиться. Вийшла заміж, народила сина, облаштувала життя далеко від колишнього дому. Але Оксану не забувала ніколи.
— Оксано, я в місті! Лише на три дні. Побачимося?
Оксана усміхнулася й відповіла без жодних вагань:
— Приїжджай сьогодні до мене.
Коли Богдан увечері нарешті зволив повернутися, він, очевидно, чекав зовсім іншої картини. Мабуть, був певен, що застане дружину заплаканою, винуватою, готовою вибачатися й благати його не сердитися. Навіть обличчя заздалегідь зробив суворим.
Та, відчинивши двері, побачив інше: на кухні сиділи Оксана й Мар’яна. Вони сміялися, говорили й пили вино.
Богдан миттю почервонів.
— Це що таке?! Що ти собі дозволяєш?! — заревів він, як робив завжди. — Я тобі що казав про чужих людей у моєму домі?! Що ти тут влаштувала?
Мар’яна застигла з келихом у руці. Вона не розуміла, що відбувається, і розгублено подивилася на подругу. Оксана лише втомлено видихнула, поставила келих на стіл і спокійно промовила:
— Богдане… як же ти мені набрид. Чесно. І ти, і твоя мати.
Вона дивилася йому просто в очі, не відводячи погляду.
— Кажуть, у Новий рік треба входити з новим життям, — Оксана зробила коротку паузу. — От я й почну. Я йду від тебе, Богдане. Збирай свої речі й забирайся з моєї квартири.
Чоловік кілька разів кліпнув, ніби не міг зрозуміти почутого.
— Ти що верзеш? — нарешті видавив він, а тоді криво посміхнувся. — Добре, я зберуся. Але ти ще пошкодуєш. А твоя донька як без батька ростиме? Про це ти подумала?
Оксана коротко засміялася.
— Моя донька? Ти раптом згадав про Соломію? Ну що ж… краще пізно, ніж ніколи.
Вона підвелася й кивнула в бік дверей.
— Не хвилюйся за неї. Вона якось упорається й без твоєї турботи.