із цією твоєю «втратою». Бо, якщо чесно, ти й раніше майже не брав участі в її житті.
Богдан застиг посеред кімнати з напіввідкритим ротом. Відповіді в нього не знайшлося. Правда, кинута просто в обличчя, виявилася болючішою, ніж він очікував. Він рвучко схопив сумку й почав жбурляти туди речі так люто, ніби винними були сорочки, шкарпетки й старий светр. Блискавку смикнув так, що здавалося — ще мить, і вона вирветься разом із тканиною.
Кожен його рух був демонстративним. Кожне важке сопіння звучало як виклик. Та Оксана вже не відповідала. Вона мовчки сиділа й дивилася, як він нишпорить по полицях, згрібаючи все підряд і залишаючи після себе безлад.
— Побачиш… ще приповзеш… пошкодуєш… — бурмотів він собі під ніс.
За хвилину вхідні двері грюкнули так, що здригнулася шибка у шафі. У квартирі раптом стало тихо. І вперше за багато років Оксана відчула, що повітря можна вдихати на повні груди.
Мар’яна досі сиділа навпроти. Очі в неї були круглі від подиву.
— Оксано… що це щойно було? — тихо спитала вона, коли подруга повернулася на стілець.
Оксана втомлено видихнула. А тоді почала говорити. Розповіла все: як Богдан уже кілька місяців нібито шукає роботу, але насправді днями лежить на дивані; як останні гроші витратив не на продукти, а на пиво; як зникав вечорами й повертався під ранок; як вони давно перестали бути сім’єю й жили радше як чужі люди під одним дахом. Зізналася, що щодня рахувала копійки до зарплати, а Соломія соромилася того, як виглядає її мама. І найболючіше — Оксана сказала, що вже давно боїться дивитися в дзеркало. Не через зморшки. Через відчай у власних очах.
Мар’яна слухала мовчки. Жодного разу не перебила. Лише обличчя її дедалі більше кам’яніло, а вилиці напружилися.
І раптом вона сказала:
— Переїжджай до мене.
Оксана навіть не одразу зрозуміла.
— Куди?
— До мене, — спокійно повторила Мар’яна. — У наше місто. Дмитро якраз шукає бухгалтера. Не абикого, а людину з досвідом, яка справді розуміється на роботі. Ти саме така. Йому потрібна фахівчиня на кшталт тебе.
— Мар’яно… — Оксана розгублено опустила очі. — Але ж як? У мене тут…
— Що саме тут? — м’яко перебила її подруга. — Богдан? Його вже немає. Батьки? Їх поруч теж немає. Робота? Ти сама сказала, що там жодного майбутнього.
— А Соломія? У неї школа, подруги…
Мар’яна накрила її долоню своєю.
— Поговориш із нею. Поясниш усе чесно. Ти хороша мама, Оксано. Соломія тобі довіряє. Якщо вона побачить, що переїзд — це шанс, а не покарання, вона прийме це. Діти інколи набагато легше роблять крок уперед, ніж дорослі.
Оксана знову глибоко зітхнула. І раптом сама себе запитала: а що, власне, її тут тримає?
У суботу зранку телефон задзвонив так настирливо, ніби хтось збирався пробитися крізь слухавку. На екрані висвітилося ім’я свекрухи.
— Оксано! Що ти зробила з Богданом?! — заверещала Ганна Михайлівна без привітання. — Він прийшов до мене й каже, що ти його вигнала! Негайно впусти чоловіка назад! Він твій чоловік, ти розумієш чи ні?!
Оксана сиділа на кухні з чашкою чаю й спокійно слухала потік звинувачень.
— І взагалі! — голос Ганни Михайлівни зірвався майже на крик. — Ми відсудимо квартиру! Богдан має на неї право!
Оксана ледь помітно всміхнулася. Ось цього вона й чекала.
— Ганно Михайлівно, квартира належить мені. Це житло мого батька. Раджу вам спершу уважно ознайомитися із законом, а вже потім погрожувати.
— Але… але ж… — свекруха захлинулася словами.
— Тож не витрачайте сили на залякування. І бажаю вам успіхів із Богданом.
Новий рік вони із Соломією зустріли тихо. Удвох. Але вперше за багато років — по-справжньому радісно. Оксана навіть купила маленьку баночку червоної ікри — дрібну розкіш, якої давно собі не дозволяла. Соломія бігала квартирою в новій блузці, сміялася й запалювала бенгальські вогники.
— Мамо! Ходімо надвір, подивимося салюти! — тягнула вона Оксану за руку.
Вони вийшли на свіже морозне повітря. Під ногами рипів сніг. Небо спалахувало кольорами, а Соломія сяяла так, ніби світ нарешті повернувся до них обличчям.
Оксана дивилася на доньку й думала:
«Ось заради цього варто було витримати все. І саме заради цього настав час змінити життя».
Після січневих свят вона без зайвих пояснень зайшла до керівниці й поклала на стіл заяву про звільнення.
— Ти впевнена? — запитала та.
— Так, — відповіла Оксана.
І в цю мить відчула таку легкість, ніби після довгої виснажливої дороги нарешті зняла важкі, натерті чоботи.
Із Богданом розлучення оформили швидко. Він пробував влаштовувати сцени, вимагав грошей, сипав погрозами, але все це нічого не змінило. Закон був на боці Оксани.
Навесні вона продала квартиру. Вони із Соломією сіли на потяг і поїхали в інше, велике місто, де було значно більше можливостей. Мар’яна допомогла знайти затишне житло в новому районі. Потім посприяла з роботою — гідною, стабільною, із зарплатою, про яку Оксана раніше навіть мріяти боялася.
Соломія пішла до нової школи й несподівано для матері дуже швидко призвичаїлася. Знайшла подруг, втягнулася в навчання, а вже за місяць сміялася в телефонній розмові частіше, ніж колись удома за цілий тиждень.
А Оксана… Вона більше не перераховувала кожну гривню, не чекала авансу як великого свята, не здригалася від дзвінків Ганни Михайлівни. Бо свекрухи в її житті вже не було.
Уперше за багато років вона купила собі нову теплу куртку, гарну шапку й справді зручні зимові чоботи. Вечорами Оксана із Соломією гуляли містом, тримаючись за руки, і обидві відчували одне й те саме: життя нарешті стало світлим, вільним і справжнім.