— Та нічого особливого, — Андрій відвів очі. — Мамі треба трохи грошей. Балкон ремонтувати.
— Трохи — це скільки? — Марія насторожилася.
Він знизав плечима, ніби йшлося про дрібницю.
— Сімдесят тисяч.
Чашка в її руці різко стукнула об стіл, і чай хлюпнув через край.
— Сімдесят? Андрію, ти серйозно? Звідки в нас зайві сімдесят тисяч?
— У нас же є відкладене, — пробурмотів він, уперто не дивлячись їй в обличчя.
— Це гроші на відпустку. І на холодильник, який уже ледве дихає.
— Мама поверне до літа, — він недбало махнув рукою. — Та й узагалі… я вже переказав.
Марія підхопилася з місця.
— Тобто ти навіть не збирався порадитися зі мною? Це ж наші спільні заощадження!
— Не починай, — скривився Андрій. — Це моя мама. Їй що, відмовити треба було?
Саме тоді задзвонив її телефон. Номер був незнайомий. Марія кілька секунд дивилася на екран, а тоді прийняла виклик.
— Алло?
— Марієчко, це тітка Галина, — у слухавці пролунав медово-солодкий голос. — У мене до тебе така маленька просьбочка…
Марія міцніше стиснула телефон.
— Яка саме?
— У моєї Жучки знайшли… ну, таку неприємну болячку. Треба терміново робити операцію. Сто тисяч. Ти ж не кинеш рідню у біді, правда?
Марія повільно опустилася назад на стілець.
— Тітко Галино, у нас немає таких грошей.
— Як це немає? — солодкість із голосу миттю зникла. — У вас квартира в іпотеці, машина нова, живете не на вулиці. Чи ти собаку за живу істоту не маєш?
— Я не це хотіла сказати…
— Добре, потім поговоримо! — різко кинула Галина й обірвала дзвінок.
Марія перевела погляд на чоловіка. Андрій сидів, втупившись у телефон, ніби все це його не стосувалося.
— Ти чув?
— Ну… допоможи тітці, — невпевнено сказав він. — Вона ж родичка.
— І де мені взяти сто тисяч? На три роботи піти?
— Можеш кредит оформити, — пробурмотів він. — Я ж мамі допоміг…
І цієї миті в Марії наче щось клацнуло. Вона різко вихопила в нього телефон. В історії переказів один за одним світилися платежі на ім’я Наталії Степанівни: п’ятнадцять, двадцять, тридцять тисяч. І так — останні пів року.
— Ти… ти весь цей час… — голос у неї зірвався.
— Це моя мати! — Андрій вирвав телефон назад. — Вона мене виростила!
— А я хто? Порожнє місце? Чи зручний банкомат у твоєму домі?
У цю мить у двері подзвонили. На порозі стояла Наталія Степанівна з величезним пакетом у руках.
— Гостинців вам привезла! — бадьоро оголосила вона, але, помітивши їхні обличчя, одразу насупилася. — А що це у вас тут?
— Та нічого, мамо, — заметушився Андрій. — Заходь.
— Наталіє Степанівно, — Марія стала між нею та чоловіком. — Ваш син щойно переказав вам наші гроші на відпустку. А тепер тітка Галина вимагає сто тисяч на операцію собаці.
Свекруха демонстративно закотила очі.
— І що такого? Галина — сім’я. Чи ти така скупа, що для рідних копійки пошкодуєш? Моєму синові потрібна дружина, яка поважає його близьких.
Марія раптом засміялася. Сміх вийшов дивний, сухий, майже нервовий.
— Тепер зрозуміло. Я тут зайва. У вас власний родинний клуб взаємодопомоги. Тільки чомусь фінансується він із моєї кишені.
Вона розвернулася, схопила сумку й ключі.
— Ти куди? — злякано спитав Андрій.
— У банк. Братиму кредит на операцію Жучці. Раз уже мене офіційно призначили спонсором вашої родини.
Двері за нею грюкнули. У ліфті Марія тільки тоді відчула, що по щоках течуть сльози. Вона дістала телефон і написала подрузі: «Здається, я вийшла заміж не за чоловіка. А за всю його сім’ю».
Вона ще не знала, що це був лише початок. Уже за годину тітка Галина викладе в родинний чат фото нової шуби з підписом: «Дякую рідненьким за допомогу! Жучці вже краще!»
З банку Марія повернулася з важким конвертом у сумці. Сто тисяч. Кредит, який їй погодили під безглуздо високий відсоток. Вона зупинилася біля під’їзду й дивилася в телефон: у сімейному чаті красувалася тітка Галина в новій норковій шубі.
«Дякую рідненьким за допомогу! Жучці вже краще!»
Під знімком сипалися захоплені коментарі:
«Яка розкішна шубка!»
«Галино, ти просто королева!»
«Маріє, молодець, що не відмовила родичці!»
Марія повільно піднялася ліфтом. У голові гупало одне й те саме: як вони посміли? Як узагалі їм це спало на думку?
Двері квартири були прочинені. З кухні лунали голоси.
— Та що з неї взяти, вона жадібна від природи, — говорила Наталія Степанівна. — Моя невістка борщ нормально зварити не здатна, зате чужі гроші рахувати — перша.
— Мамо, не треба так, — невпевнено спробував зупинити її Андрій.
Марія зайшла на кухню. Розмова обірвалася. За столом сиділи Наталія Степанівна, Андрій і тітка Галина — у тій самій новенькій шубі. На столі стояли недоїдений торт і пляшка шампанського.
— О, а ось і наша благодійниця! — вигукнула Галина, розмахуючи келихом. — Марієчко, йди до нас, вип’ємо за мою обновку!
Марія мовчки поставила сумку на стіл.
— Ось твої сто тисяч, — рівним голосом сказала вона, витягуючи конверт. — На операцію для Жучки. Хоча, якщо судити з фото, собаці полегшало просто миттєво.
Галина почервоніла, але вже за секунду дзвінко засміялася.
— Та що ти така серйозна, Маріє? Шубка стара, я просто пожартувала!
— Справді? — Марія відкрила фото на телефоні й піднесла екран ближче. — А це що на рукаві? Бірка: «Колекція 2024». Дуже стара річ, нічого не скажеш.
Наталія Степанівна різко підвелася.
— Досить! Ти взагалі старших поважати вмієш? Галина тобі не чужа!
— Мені? — Марія гірко всміхнулася. — Моя рідня не бере кредити на чужі шуби, поки я гарую на двох роботах.
Андрій нарешті підняв очі.
— Маріє, припини. Ти ганьбиш мене перед сім’єю.
— Я ганьблю? — її голос здригнувся. — Ти віддав усі наші гроші матері. Твоя тітка обманом витягла з мене сто тисяч. А тепер вони святкують це за мій рахунок — і винною знову робите мене?
Свекруха ступила ближче, дивлячись на неї зверхньо.
— Якщо ти не навчилася поводитися як належить, ми тебе навчимо. Від завтра готуватимеш за моїм меню, прибиратимеш за моїм графіком, а всю зарплату віддаватимеш у спільний бюджет.
