— На тебе! — різко докинула Оксана Ігорівна, ніби це мало все пояснити. — Що тут такого? Будь-яка людина могла б це помітити. А твоя дружина відразу здійняла галас — отже, сама відчуває, що не все чисто.
Андрій мовчки пройшов до вітальні й важко опустився на диван. Йому здавалося, ніби він раптом опинився посеред замінованого поля: один необережний рух — і все, що він любив, розлетиться на уламки.
— Мамо, вислухай мене, — заговорив він повільно, стримуючи голос і добираючи кожне слово. — Я тебе люблю. Справді люблю. Але Марія — моя дружина. Софія — моя донька. І я не дозволю нікому, навіть тобі, лізти в мою сім’ю й руйнувати її.
— Та я нічого не руйную! — обурено вигукнула Оксана Ігорівна. — Навпаки, хочу бути поруч із вами. Допомагати, підтримувати, бути частиною вашого життя. Хіба це злочин?
Андрій подивився на неї прямо.
— Тоді поясни мені, навіщо ти сказала Марії, що я нібито погодився на твій переїзд? Ми з тобою ніколи такого не обговорювали.
Оксана Ігорівна на мить розгубилася. Її погляд заметушився по кімнаті, наче шукав, за що зачепитися.
— Ну… не те щоб прямо обговорювали, — пробурмотіла вона. — Але ж ти сам не раз казав, що сумуєш, що хотів би бачити мене частіше…
— Частіше бачити — це приїжджати в гості, мамо, — твердо уточнив Андрій. — А не оселятися в нашій квартирі. Це зовсім різні речі.
Саме в цю мить із кімнати вийшла Марія. На руках вона тримала сонну Софію, яка ще терла кулачком очі. Побачивши батька, дівчинка одразу оживилася й простягнула до нього рученята.
— Тату! Таточку, ти прийшов!
Андрій підхопив доньку, притиснув до себе її тепле маленьке тіло. Софія вмостила голову йому на плечі, довірливо зітхнула — і в цю секунду подібність між ними стала такою очевидною, що її неможливо було не помітити. Та сама лінія носа, схожий розріз очей, навіть сердите зведення брів, коли вона була невдоволена, повторювало його власну міміку.
— Як ти можеш дивитися на неї й казати, що вона не моя? — тихо, майже пошепки спитав Андрій у матері.
Оксана Ігорівна стиснула губи.
— Волосся в неї не твоє. І вдача теж.
— Волосся — у Маріїну бабусю, — спокійно відповів він. — А характер у неї наш спільний. Хоча впертість, між іншим, точно від мене.
Він обережно поставив Софію на підлогу й легенько повернув її до дитячої.
— Сонечко, піди поки пограйся в себе, добре? Татові треба поговорити з бабусею.
Дівчинка слухняно побігла до кімнати. Коли двері за нею прочинилися й у квартирі знову стало тихіше, Андрій повернувся до матері. Його обличчя вже не було розгубленим — у ньому з’явилася твердість.
— Мамо, я не перестав тебе любити. Але те, що ти сьогодні влаштувала, — це вже межа. Ти не просто сказала зайве. Ти намагаєшся посварити мене з дружиною, посіяти сумнів щодо моєї дитини. Ти б’єш по тому, що для мене найважливіше. І я не можу зрозуміти, навіщо ти це робиш.
— Нічого я не намагаюся! — знову спалахнула Оксана Ігорівна. — Я всього лише хочу бути ближче до власного сина. А твоя Марія з першого дня мене терпіти не може. Вона налаштовує тебе проти рідної матері!
Андрій похитав головою.
— Марія жодного разу не сказала про тебе поганого слова. Навіть тоді, коли ти сипала на її адресу докорами й натяками. Вона мовчала, бо поважала тебе як мою маму. А ти…
Він не закінчив. Та й не потрібно було. Оксана Ігорівна побачила в його очах таке розчарування, що воно вдарило болючіше за будь-яку різку фразу.
Після паузи Андрій промовив:
— Думаю, тобі краще поїхати. Сьогодні. Я викличу таксі до вокзалу й куплю тобі квиток. Уранці вже будеш удома.
— Ти мене виганяєш? — у голосі Оксани Ігорівни прозвучала щира образа, перемішана з недовірою.
Андрій повільно вдихнув, ніби це рішення далося йому нелегко, але відступати він не збирався.
— Марія — моя дружина. Софія — моя донька. І я нікому не дозволю їх принижувати, ображати чи брехати про них. Навіть тобі, мамо.
Він пішов до дитячої, де Оксана Ігорівна вже встигла розкласти частину своїх речей, і почав складати їх назад у валізу.
— Що ти собі дозволяєш?! — скрикнула вона, кинувшись за ним.
— Допомагаю тобі зібратися, — рівно відповів Андрій. — Машина буде за пів години.
Коли до Оксани Ігорівни нарешті дійшло, що син не просто погрожує, а справді наполягає на своєму, її маска скривдженої матері миттєво злетіла. Замість удаваної безпорадності в її голосі з’явилася відверта злість.
— Та як ти смієш, Андрію?! — вибухнула вона. — Вона тебе обкрутила, зачарувала, підсунула тобі чужу дитину, а ти й радий вірити! Дурень! Усі чоловіки однакові — думаєте не головою!
Андрій не відповів. Він мовчки застібнув валізу, потім другу сумку, виніс усе у передпокій. Коли під під’їздом зупинилося таксі, він сам спустив речі, відчинив матері дверцята й допоміг сісти. Хотів передати гроші на дорогу й квиток, але Оксана Ігорівна демонстративно відвернулася, наче його поруч не існувало.
— Мамо, — звернувся він тихо, проте твердо. — Коли будеш готова попросити вибачення в моєї дружини й прийняти мою доньку, зателефонуй. До того часу в наш дім ти більше не приїжджатимеш.
Таксі рушило й повільно виїхало з двору. Андрій ще кілька секунд стояв на місці, дивлячись услід машині, а потім повернувся до квартири.
Марія сиділа на кухні. Перед нею стояла чашка давно охололого чаю, яку вона стискала обома руками, ніби та могла втримати її від остаточного зриву.
— Вона поїхала, — сказав Андрій, сідаючи поруч. — Я ніколи не думав, що мама здатна на таке.
Марія підвела на нього втомлений погляд.
— А ти чого очікував? Я ж намагалася тобі пояснити, яка вона буває. Навіть після всього, що вона наговорила, ти все одно хотів вірити, що вона просто хвилюється.
— Знаю, — тихо визнав він. — Але зрозумій і мене: вона моя мати. Мені важко було прийняти, що вона може поводитися так жорстоко. Та все одно…
Він узяв Маріїну руку у свою й ледь усміхнувся.
— Ви з Софією — моє життя. І єдине, про що я зараз шкодую, — що не побачив її справжнього обличчя раніше.
Вони ще трохи сиділи мовчки. Напруга поступово відступала, залишаючи після себе втому й гіркий осад. Потім обоє підвелися й пішли до доньки.
Софія, не розуміючи всієї дорослої драми, радісно підбігла до них із аркушем у руках. На папері були намальовані три фігурки, які трималися за руки: мама, тато і маленька дівчинка між ними.
Їхня невелика, але справжня сім’я.