Дмитро стояв із розтуленим ротом. Його щойно ще пророча, самовпевнена постава вмить здулася, перетворившись на безглузду позу розгубленого підлітка. Галина Михайлівна налилася червоним, уривчасто втягувала й видихала повітря, ніби їй бракувало сили на перше слово. Вона вже збиралася щось вигукнути, накинутися, перекричати, але Олена не дала їй жодного шансу.
Вона більше не сперечалася. Не виправдовувалася. Не намагалася довести очевидне. Усередині в ній сталося щось остаточне, безповоротне. Наче перегорів невидимий запобіжник, який роками тримав її терпіння, чемність і віру в те, що все ще можна врятувати. Олена мовчки розвернулася й вийшла з кухні. Кроки її були рівні, тверді, майже спокійні. Без метушні. Без істерики. Без зайвого руху.
Дмитро й Галина Михайлівна перезирнулися. У їхніх очах промайнула однакова розгубленість, змішана з тривожним передчуттям.
За хвилину Олена повернулася. У руках вона котила велику темно-синю валізу на коліщатках — ту саму, з якою вони колись їздили у весільну подорож. Не промовивши ні звуку, вона поставила її біля дверей, просто між столом і двома людьми, що так і завмерли на місці. Валіза глухо вдарилася об підлогу, і цей звук пролунав у кухні майже як вирок.
Олена навіть не глянула на них. Клацнули замки. Кришка різко відкинулася вгору. Порожня середина валізи розкрилася перед ними, наче темна паща, і в цьому жесті було стільки ясності, що жодних пояснень уже не вимагалося.
— Олено… що ти робиш? — нарешті видавив із себе Дмитро, повернувши голос.
Та вона ніби й не почула. Підійшла до високої шафи біля стіни, де висів його верхній одяг. Першим у валізу полетів дорогий кашеміровий верхній одяг — той самий, який Олена купила йому на останній день народження.
— Це — для пошуків себе в суворій реальності, — промовила вона рівним, холодним, майже металевим голосом, навіть не дивлячись на річ. — Дуже зручно зосереджуватися на високих думках, коли при цьому не мерзнеш.
Потім вона висунула шухляду комода й дістала звідти стос свіжовипрасуваних сорочок. Одна за одною вони падали у валізу — зім’яті, недбало кинуті, без тієї акуратності, з якою вона колись складала кожну з них.
— А це — на співбесіди. Для ролі генія, месії або духовного наставника. Хоча, здається, на такі посади дрескоду зазвичай не вимагають. Але нехай буде. Для більшої солідності.
Дмитро дивився на цей ритуал із дедалі більшим жахом. Це було вже не просто збирання речей.
Це скидалося на публічну страту.
Страту його образу. Його легенди. Усього того туманного блиску, яким він роками прикривав власну бездіяльність. Кожну річ, кожну дрібницю, що колись належала до їхнього спільного життя, Олена позбавляла колишнього значення, залишаючи їй тільки одне — голу практичну користь.
— Досить! Олено, негайно припини! — Дмитро рвонувся до неї й спробував схопити за руку.
Вона відсмикнулася так різко, ніби її торкнулося щось брудне.
Після цього Олена підійшла до полиці, де стояли його книжки: про саморозвиток, філософію, пошук покликання й життєвого шляху. Одним рухом вона згребла їх оберемком і скинула у валізу поверх сорочок.
— А це — духовна пожива. У дорозі знадобиться багато. Значно більше, ніж звичайної їжі. Бо, як ми сьогодні з’ясували, звичайну їжу комусь має забезпечувати інша людина.
Галина Михайлівна, нарешті оговтавшись від першого заціпеніння, кинулася до неї.
— Ти що, збожеволіла?! Це ж його речі!
— Були його. А тепер це ваш багаж, — відрізала Олена, навіть не обернувшись.
Вона взяла ноутбук Дмитра й уже не кидала, а обережно поклала його у відповідне відділення.
— Інструмент для пошуку призначення. Або для перегляду серіалів. Тут уже залежить від рівня просвітлення.
Останніми у валізу полетіли його черевики. Вони впали важко й глухо, наче Олена жбурнула туди каміння. Потім вона з усієї сили опустила кришку, защепнула замки й висунула ручку. Валіза різко покотилася вперед і зупинилася просто біля ніг Галини Михайлівни — за кілька сантиметрів від її туфель.
Олена випросталася. Повільно, уважно, з важким поглядом обвела їх обох очима. У тому погляді вже не було ні болю, ні розпачу, ні жалю. Лише холодна, вигоріла порожнеча. Вона зупинила очі на свекрусі.
— Ви ж казали, що ваш син талановитий. Ось, забирайте свій талант. Я ним уже наситилася. Питання повернення товару вирішуйте з виробником.
Після цих слів Олена розвернулася й вийшла з кухні, не озирнувшись жодного разу.
А чоловік-«геній» залишився стояти поруч із матір’ю та валізою, що височіла між ними, мов надгробок на місці їхнього зруйнованого сімейного життя. І квартиру накрила така глуха, важка тиша, яку вже ніколи не порушить їхнє спільне майбутнє.