— Але навіщо їй стільки? — Андрій розгублено підвів очі. — Куди вона все це діває? Вона ж сама живе.
— Може, сусідок пригощає. Може, перепродує. А може, просто складає, як білка горіхи, — Оксана втомлено зітхнула. — Та це вже не головне, Андрію. Головне те, що вона бере наше без дозволу, а потім спокійно дивиться нам у вічі й бреше.
Саме цієї миті з передпокою долинув знайомий металевий скрегіт: у замку провертався ключ.
Вони одночасно завмерли й перезирнулися. Наталія Іванівна, схоже, або щось забула, або вирішила повернутися по додаткову «здобич».
— Андрійку? Оксанко? Ви вдома? — пролунав із коридору бадьорий голос свекрухи. — Я тут повз проходила, думаю, зайду на хвилинку, провідаю вас.
Вона з’явилася на кухні з усмішкою, ніби нічого особливого не сталося. Та щойно побачила обличчя сина й невістки, одразу осіклася. На столі досі стояв ноутбук. А на екрані застиг кадр: Наталія Іванівна біля розчиненого холодильника, з напханими сумками в руках.
Її погляд ковзнув туди ж, куди дивилися вони. Вона впізнала себе. І за якусь секунду вся її напускна лагідність злетіла, наче маска. Перед ними вже стояла не турботлива мати, а загнана в кут людина, готова дряпатися й кусатися.
— Це що таке?! — її голос зірвався на вереск. — Ви за мною шпигуєте? Ви мене знімаєте? Рідну матір! Та ви знаєте, що за таке відповідають?
— Мамо, — Андрій повільно підвівся. Оксана ніколи раніше не чула в його голосі такої крижаної твердості. — Постав сумки.
— Які ще сумки? — Наталія Іванівна різко притисла їх до себе. — Нічого я не брала! Це підробка! Ви все навмисне влаштували, щоб мене з дому вижити! Це вона, твоя невістка, змія підколодна, мене ненавидить!
Андрій підійшов ближче й зупинився майже впритул до матері.
— Мамо, я все бачив. На відео видно, як ти забираєш м’ясо, рибу, пральний порошок. Навіщо? Я ж даю тобі гроші. Тобі чогось бракує? Скажи — я куплю. Але чому ти крадеш у нас? У Оксани?
Наталія Іванівна зрозуміла: заперечувати далі безглуздо. Вона випросталася, підняла підборіддя, і в очах її блиснула зла, майже люта впертість.
— Крадеш? — прошипіла вона. — Ти ще й язика повертаєш таке казати? Я тебе ростила! Я ночами не спала! Я життя на тебе поклала! А тепер ти шматок м’яса для матері пошкодував? Усе, що є в цій квартирі, і моє також! Ти мій син. Ти зобов’язаний утримувати мене як належить, а не крихти кидати! А ця… — вона тицьнула пальцем у бік Оксани, — вона тобі ніхто. Сьогодні дружина, завтра чужа людина. А мати в тебе одна!
— Це наша родина, мамо, — тихо, але твердо відповів Андрій. — Моя й Оксани. Це наш дім і наші гроші. І ти не маєш права приходити сюди та нишпорити по полицях, наче в себе в коморі.
— Ось як ти заговорив! — Наталія Іванівна аж задихнулася від обурення. — Підкаблучник! Ганчірка! Вона тебе обкрутила, проти рідної матері налаштувала! Та вдавилися б ви тим своїм м’ясом!
Вона різко розвернулася й майже вибігла в коридор. За мить вхідні двері грюкнули так, що зі стіни посипався дрібний тиньк.
Андрій важко опустився на стілець і затулив обличчя долонями.
— Господи… який сором, — ледь чутно промовив він.
Оксана підійшла, обережно обійняла його за плечі. Їй було боляче дивитися на нього, але водночас у грудях розливалося величезне полегшення. Нарешті все відкрилося. Більше не буде напівнатяків, зниклого сиру, порожніх полиць і відчуття, ніби вона сама вигадує проблему.
Наступного дня Андрій без зайвих розмов замінив замки на вхідних дверях. Матері він не телефонував цілий тиждень. Наталія Іванівна теж не з’являлася. Мабуть, тримала паузу й чекала, що син першим прибіжить вибачатися. Але він не прибіг.
Приблизно за місяць Оксана випадково зустріла біля магазину сусідку свекрухи, тітку Марію.
— Ой, Оксанко, — защебетала та, помітивши її. — А Наталія Іванівна у вас така щедра стала! То ковбаскою пригостить, то червоною рибкою. Каже, син добре заробляє, балує її, продуктів стільки, що вже й подіти нікуди. Турботлива в тебе свекруха, нічого не скажеш!
Оксана тільки кутиком губ усміхнулася.
— Так, тітко Маріє. Дуже турботлива. Просто тепер її турбота тримається на відстані.
Стосунки з Наталією Іванівною так і не стали колишніми. Андрій вітав її зі святами, іноді привозив продукти — сам купував, сам приносив пакети й до квартири матір уже не впускав. Гроші готівкою він більше не давав: комунальні платежі оплачував онлайн, а все необхідне купував сам. Свекруха ж розповідала родичам, що зла невістка-відьма посварила її з єдиним сином. Оксана на це вже не реагувала.
Найважливіше було інше: у їхньому домі нарешті запанував спокій. Холодильник перестав порожніти загадковим чином, витрати стали зрозумілими, заощадження почали рости швидше. І невдовзі вони таки забронювали омріяну поїздку до моря.
Камеру Оксана викидати не стала. Просто поклала її в дальню шухляду. Про всяк випадок. Бо життя — річ непередбачувана, і ніхто не знає, кому ще з родичів раптом заманеться перевірити їхні запаси на міцність.
Але одне Оксана знала напевно: свою сім’ю й власні межі вона більше нікому топтати не дозволить. І якщо за це в очах рідні доведеться залишитися «змією» та «скнарою» — що ж, вона носитиме ці звання без сорому. Зате з маслом і сиром на бутербродах.
