Посипався цілий град повідомлень.
«Ти що, збожеволіла?»
«Мама плаче»
«А хто тепер готуватиме?»
«Поверни гроші»
«Олено, це вже не смішно»
Я перечитала все до останнього рядка. Найдовше дивилася саме на фразу про їжу. Дванадцять днів я стояла біля плити на шістьох людей. Сорок вісім годин — якщо скласти разом. Двадцять дві тисячі гривень витратила зі своєї картки. І перше, що їх справді схвилювало: хто ж тепер нагодує родину.
Я натиснула кнопку вимкнення, сховала телефон у сумку. Саме тоді оголосили посадку.
У літаку мені дісталося місце біля ілюмінатора. Я пристебнула пасок і вперше за довгий час відчула, що нікуди не маю бігти. Поруч сіла жінка років п’ятдесяти — засмагла, спокійна, з доброзичливою усмішкою.
— На відпочинок? — запитала вона.
— На відпочинок, — відповіла я.
І теж усміхнулася. Так широко, що аж защеміло в щоках. Виявилося, я вже й забула, як це — усміхатися не з ввічливості, а по-справжньому.
Літак набрав швидкість, здригнувся й відірвався від смуги. Дніпро поволі провалювався вниз: дахи, дороги, затори, маленькі коробки будинків. Десь там, у нашій двокімнатній квартирі, Людмила Павлівна, мабуть, уже читала мою записку. Олексій тер перенісся. Андрій питав, де його сніданок.
А я летіла до моря.
Перші три доби я майже не вставала з ліжка. Просто спала — по дванадцять годин поспіль, бо попередні дванадцять днів ледве набиралося по п’ять. Готель був тихий, кімната невелика, з балкончиком, що виходив на басейн. Ніхто не смикав мене о шостій тридцять. Ніхто не вимагав борщу. Ніхто не стояв над душею й не пояснював, як саме треба різати цибулю.
На четвертий день я все-таки ввімкнула телефон.
Сто чотирнадцять повідомлень. Тридцять два пропущені дзвінки. Вісімнадцять — від Олексія. Сім — від Людмили Павлівни. Три — від Андрія. І ще чотири — від мами, якій свекруха вже встигла подзвонити й нажалітися.
Я відкрила листування з Олексієм і почала читати за порядком.
Перший день — суцільна лють: «Ти нас зрадила», «Як ти могла так учинити», «Мама ридає».
Другий — спроби домовитися: «Добре, повертайся, я поговорю з мамою», «Може, вже досить цього спектаклю?»
Третій — відверта паніка: «Олено, я не вмію варити борщ», «Мама змушує мене готувати», «Андрій сказав, що поїде, якщо тут не буде нормальної їжі».
Останнє повідомлення я перечитала двічі. Андрій, який за весь час не спромігся помити бодай одну тарілку, тепер погрожував залишити квартиру, якщо його не обслуговуватимуть.
Після цього я відкрила повідомлення від свекрухи.
Перше складалося з одного слова: «Гадюка!»
Друге: «Бідний мій Олексійко!»
Третє: «Я всім розкажу, яка ти насправді!»
Четверте було голосовим — на три хвилини. Я прослухала пів хвилини й вимкнула. Цього вистачило з головою.
Олексію я відповіла лише раз: «Я у відпустці. Повернуся за двадцять чотири дні. Продукти продаються в магазині через дорогу».
Мамі написала окремо: «Мамо, зі мною все добре. Відпочиваю. Свекруху не слухай — у неї своя версія подій».
Потім знову вимкнула телефон і пішла до моря.
Вода була тепла, солона, м’яка. Я лягла на спину, дивилася в небо й раптом зрозуміла: сім років я не плавала в морі. Усі ці роки гроші йшли на перекази батькам Олексія, на ремонт їхньої дачі, на подарунки його родичам до кожного свята. Моя відпустка щоразу переносилася: «Наступного року точно, Олено. Обов’язково».
Наступний рік настав. Тільки без Олексія. Без Людмили Павлівни. І без тридцяти чотирьох брудних тарілок після вечері.
У воді я пробула майже дві години. Потім вийшла на берег, розтягнулася на лежаку й замовила каву. Офіціант приніс маленьку чашку й печиво на блюдці. Я нікуди не поспішала. Борщ варити було нікому й ні для кого.
Десь посеред другого тижня прийшло коротке повідомлення від Олексія: «Вони поїхали».
Я не стала випитувати подробиць. Не уточнювала, коли саме, через що й хто першим зібрав валізу. Просто прочитала, заблокувала екран і поклала телефон убік.
На двадцятий день він написав знову: «Коли повернешся, нам треба поговорити».
Без знаків оклику. Без докорів. Без звичного натиску. Просто: треба поговорити.
Я відповіла: «Треба».
Місяць минув швидко. Додому я повернулася засмагла, виспана й майже спокійна. На картці залишилося чотири тисячі — решта від відпустки.
Олексій зустрічав мене в аеропорту. Мовчки забрав валізу. До машини ми дійшли без жодного слова. У дорозі теж мовчали.
У квартирі було чисто. Навіть занадто. Так охайно буває тоді, коли людина прибирає не для себе, а щоб це обов’язково помітили. Меблі стояли на своїх місцях. Фікус на підвіконні був живий і навіть политий. Надувного матраца в кабінеті вже не було.
— Коли вони поїхали? — запитала я.
— За тиждень після тебе.
Тиждень. Рівно сім днів вони витримали без безкоштовного обслуговування. Без готових сніданків, обідів і вечерь. Без прибирання, закупів і людини, яка мовчки все тягне на собі. Сім днів — і валізи були зібрані.
— Мама сказала, що її ноги тут більше не буде, — додав Олексій.
— Зрозуміло.
Він опустився на диван і машинально потягнувся до перенісся. Але майже відразу прибрав руку, ніби сам помітив цей жест і зупинив себе.
— Ти ж могла просто сказати, — промовив він.
— Я казала, — відповіла я. — Усі дванадцять днів казала. Тільки ти мене не чув.
— Але так поїхати — це вже занадто.
— А запросити чотирьох людей на місяць, навіть не спитавши мене, — це нормально?
Він нічого не відповів.
Ми не кинулися одне одному в обійми. Не помирилися за один вечір. Не сказали: «Усе минуло, живемо далі».
Тепер Олексій спить у вітальні. Ми говоримо коротко й лише про необхідне: хто оплатить електрику, хто купить молоко, коли треба винести сміття. Людмила Павлівна телефонує йому щовечора. Крізь стіну я чую, як вона розповідає подругам, що невістка «покинула чоловіка й утекла на курорт». У її історії немає ні тарілок, ні борщу, ні сорока восьми годин біля плити.
А я сплю сама у спальні. У тиші. Мене ніхто не будить о шостій тридцять. Ніхто не оцінює, як я ріжу цибулю.
То як ви вважаєте — я справді перегнула, коли поїхала? Чи якщо чоловік нічого не спитав, то нехай сам і розгрібає наслідки?
