— …контексту, — договорив Дмитро, але колишнього натиску в його голосі вже не було.
— Саме зараз цей контекст і починає вимальовуватися, — сухо зауважив поліцейський.
Світлана Миколаївна ледь чутно зітхнула:
— Дмитрику, навіщо ж ти таке писав…
Він смикнувся до неї всім корпусом:
— Мамо, мовчи.
Цих двох слів вистачило, аби все стало на свої місця: хто вигадав цю виставу з тиском, а хто погодився зіграти відведену роль. Я не стала ні сперечатися, ні пояснювати очевидне. Спокійно підписала пояснення й попросила окремо зазначити, що чашка, ложка та паковання трав’яного збору залишилися на місці, а сам напій ніхто не виливав. Поліцейський сказав, що звернення зареєструють, після чого проведуть перевірку. Він не роздавав гучних обіцянок, і саме тому його слова звучали переконливо: не родинна сцена з криками, а звичайна процедура.
Перед тим як піти, він рівним тоном пояснив Дмитрові й Світлані Миколаївні, що повідомлення про можливий злочин підлягає перевірці, а неправдиві звинувачення в таких обставинах теж можуть мати наслідки. Якщо хтось наполягає на версії про отруєння, мають бути підстави: свідчення, експертиза, пояснення, запис. Самих образ і бажання виграти розлучення замало.
Світлана Миколаївна сиділа на дивані виструнчена, ніби перед екзаменаційною комісією.
— Я ж нікого прямо не звинувачувала, — швидко промовила вона. — Мені просто здалося. Я злякалася.
— Ви кричали, що вас хочуть отруїти, — нагадала я.
— Ну, я вже немолода жінка. Могла щось не так зрозуміти.
— Це також внесуть у пояснення.
Дмитро першим збагнув, що задум почав розвертатися проти нього самого. Моєю репутацією він розмахував без вагань, зате власні слова пояснювати йому не хотілося.
— Оксано, давай без заяв, — промовив він майже пошепки. — Перегнули. Буває. Мама перелякалася, я не стримався.
— Ні, Дмитре. Відтепер усе лише письмово й через адвоката.
— Ми ж сім’я.
— Після сьогоднішньої розмови це вже не аргумент.
Квартира була оформлена на нас обох, тому влаштовувати відповідну виставу я не збиралася: не викидала його куртки на сходовий майданчик і не намагалася силою вирішити майновий спір. Я ухвалила інше рішення: будь-яке спілкування — тільки в письмовій формі, питання майна — через юриста, доступ до документів клініки — виключно за корпоративними правилами, а не за родинною нахабністю.
Фельдшер запропонував Світлані Миколаївні пройти до машини, щоб її оглянули додатково. Вона відмовилася й підписала потрібний папір твердо, без тремтіння в руці. Коли всі службовці вийшли, у квартирі залишилися чашка на столі, пачка збору й Дмитро, який раптом не знав, куди подіти погляд.
Першою до сумки потягнулася Світлана Миколаївна.
— Дмитре, поїхали до мене.
— Посидь поки, — різко кинув він.
Вона завмерла. Раніше вони діяли як один фронт: він тиснув голосно, вона жалілася тихо, а винною в підсумку мала лишитися я. Тепер цей фронт розсипався просто в мене на очах.
— Оксано, давай домовимося, — заговорив він. — Я забираю частину грошей, клініку залишаєш собі. Мамі нічого не буде. І ми не роздмухуємо це.
— Ти не домовлятися прийшов. Ти намагався зламати мене погрозами.
— Не роби з цього драму.
— Я не драматизую. Я називаю факти.
Я підійшла до письмового столу й витягла теку з копіями документів клініки. Оригінали вже давно зберігалися не вдома — ще після його першої фрази про «майно, набуте в шлюбі». У теці лежали копія статуту, витяг з Єдиного державного реєстру та протокол зборів учасників.
Побачивши папери, Дмитро скривив губи в усмішці.
— Вирішила сховатися за папірцями?
— Вирішила нагадати: будь-які дії з часткою в ТОВ «Ритм» відбуваються за статутом і законом. Ти не можеш забрати її тільки тому, що кричиш голосніше. Поділ майна вирішується через суд або нотаріальну угоду. А твої погрози щодо моєї репутації й сьогоднішнє звинувачення ляжуть поруч з іншими матеріалами.
— Ти тепер юристку із себе вдаєш?
— Ні. Я найняла юриста.
Це вдарило по ньому сильніше, ніж приїзд поліції. Дмитро звик бачити в мені жінку, яка після зміни прибирає чужі чашки в посудомийку й вислуховує скарги свекрухи на неуважного сина. Зручну, зайняту, вічно винну. Він не знав, що після його повідомлення про частку я вже встигла зустрітися з адвокатом, зберегла листування й перестала тримати важливі документи вдома.
— Ти нас записувала? — спитав він.
— Я зберігала те, що ви самі писали й говорили в моїй присутності. Різницю тобі пояснить адвокат.
Світлана Миколаївна підвелася з дивана.
— Я хочу додому.
— Звісно, — відповіла я. — Таксі викличете самі чи Дмитро відвезе?
Вона подивилася на сина. Дмитро мовчав. Тоді вона дістала телефон і почала замовляти машину сама — без слабкого голосу, без скарг і без прохання подати їй руку.
Дмитро зник у кімнаті й повернувся з дорожньою сумкою. Спершу кидав речі різкими рухами, потім почав складати охайніше: сорочки, зарядний пристрій, бритву, документи з верхньої шухляди. Він і далі намагався триматися так, ніби це він вирішив піти, але в це вже ніхто не вірив.
— Задоволена? — запитав він.
— Я спокійна.
— Ти ж розумієш, що я не зупинюся.