— І майно ділитиму, і частку теж, — кинув він.
— Тоді роби це законним шляхом.
Дмитро рвучко смикнув блискавку на сумці.
— Без мене ти цю клініку не витягнеш.
Я не стала втягуватися в суперечку. Це був його давній гачок: змусити мене знову згадувати нічні чергування, кредити, розмови з постачальниками, закупівлю обладнання, перевірки, орендні угоди. Змусити мене вкотре доводити власну працю людині, яка щойно намагалася обернути її проти мене.
— Дмитре, відтепер усі повідомлення — тільки через адвоката.
Він підхопив сумку й кинув матері:
— Поїхали.
Світлана Миколаївна вже стояла біля дзеркала в передпокої, поправляла шарф і вперто не дивилася в бік кухонного столу, де лишилася чашка.
— Мені справді було зле, — промовила вона, уникаючи мого погляду.
— Тоді добре, що приїхала швидка.
— Ти завжди була зарозумілою.
— Ні. Просто сьогодні я відмовилася бути зручною частиною чужої брехні.
Вона промовчала. Двері зачинилися тихо, без грюкоту. Просто двоє людей вийшли з квартири, де їм не вдалося зробити з мене винну.
Я не торкнулася ні чашки, ні упаковки. Спершу сфотографувала стіл, телефон на полиці й кухню загальним планом. Потім акуратно повернула копії документів у теку й написала адвокатові: «Провокація відбулася. Поліція та швидка були. Пояснення надала. Погрозу щодо частки підтверджує повідомлення».
Відповідь надійшла майже одразу: «Нічого не видаляти. Завтра готуємо заяву й позицію щодо поділу».
Я вимкнула верхнє світло, залишила лише настільну лампу й спокійно склала в окремий пакет речі, які належали Дмитру та Світлані Миколаївні: дві її чашки, забуті краплі, його рекламні буклети, тренажер для кисті. Я нічого не викидала й не ховала. Просто відокремлювала власний простір від їхніх слідів.
Наступного ранку я не поїхала до клініки раніше, як робила це колись, щоб закривати чужі недопрацювання. О дев’ятій зустрілася з адвокатом. О десятій надіслала в бухгалтерію клініки повідомлення: будь-які запити Дмитра щодо документів товариства виконувати лише за наявності законних підстав. Об одинадцятій підписала папери для розірвання шлюбу й підготовки поділу майна.
Увечері Дмитро подзвонив. Я не взяла слухавку. Тоді він написав: «Мама хвилюється. Давай не будемо тиснути на літню людину». Я переслала це адвокатові. За годину прийшло інше повідомлення: «Я готовий усе обговорити спокійно». Його я теж переадресувала. На третє, де він написав: «Не треба заяв, я погарячкував», я відповіла сама: «Усі пояснення вже надані. Далі — у правовому порядку».
За два дні дільничний запросив мене для уточнення обставин. Я прийшла разом з адвокатом, без поспіху повторила хронологію подій, передала роздруківку повідомлення про частку, вказала на відеозапис у Дмитра й попросила долучити дані виклику швидкої та поліції.
Світлана Миколаївна теж з’явилася. Уже без шарфа, без жалібного тону й без тієї самовпевненості, з якою заходила до моєї кухні. Вона сказала, що нікого прямо звинувачувати не збиралася, слова про отруту вирвалися «на емоціях», напій був із її власного збору, а після огляду лікарів претензій до моїх дій вона не має. Дмитро сидів поруч і дивився в підлогу.
Те, що мало стати важелем тиску на мене, перетворилося на офіційний папір із датою, часом і підписами. Для розлучення цього вистачало. Тепер будь-яка спроба натиснути на мою роботу, пацієнтів чи частку в клініці зустрічала не мої виправдання, а документи.
За тиждень адвокат Дмитра надіслав перший лист. Тон там був уже зовсім інший: без «посаджу», без погроз пацієнтами, без натяків на мою професійну репутацію. Лише сухий перелік майна, пропозиція переговорів і прохання не обговорювати сімейний конфлікт із третіми особами. Я прочитала лист і переслала його своєму адвокатові.
Залишки речей Дмитро забрав у суботу. Приїхав сам, поводився підкреслено ввічливо й на кухню не заходив. Спочатку виніс коробку з книжками, потім зимову куртку та теку з гарантійними талонами. Уже біля дверей зупинився.
— Оксано, може, обійдемося без суду?
— Через адвокатів, Дмитре.
Він коротко кивнув.
— Зрозумів.
Коли він пішов, я поклала на стіл новий щоденник і записала три справи: прийом пацієнтів, зустріч із юристом, оновити довіреності по клініці. Потім зняла стару скатертину, на якій лишився круглий слід від тієї самої чашки, і застелила чисту. Не заради красивого жесту. Просто на цьому столі більше не мало бути місця для чужої вистави.
Увечері надійшло повідомлення з реєстратури: «Ти завтра будеш? Пацієнти питали». Я відповіла: «Буду».
Дмитро більше не писав мені напряму. Усі питання пішли через адвокатів. Доступ до документів клініки для нього обмежили внутрішнім порядком, а історія з «отрутою» так і не стала інструментом тиску — вона залишилася зафіксованою спробою зробити винною мене.