Такої жорсткості в її інтонації Марко не чекав. Він завмер на півруху й, так і не випроставшись, повільно опустився назад на стілець.
Соломія знову перевела погляд на телефон, провела пальцем згори вниз, відкриваючи панель швидких налаштувань, і натиснула значок трансляції екрана.
Велетенський смарттелевізор, що висів на стіні, коротко блимнув. Зелений прямокутник футбольного поля зник, а замість нього на сімдесятип’ятидюймовій панелі з’явилося все, що було відкрито на Соломіїному телефоні.
— Це ще що за цирк? — Світлана Михайлівна недовірливо примружилася.
— Ви ж хотіли звітності, — рівно сказала Соломія й відкрила банківський застосунок. — От і дивіться. Раз уже сьогодні в нас вечір щирості та сімейної бухгалтерії.
На великому екрані висвітилася головна сторінка її особистого банку. Соломія перейшла до історії платежів. На такій діагоналі цифри здавалися майже безжально виразними.
Дядько Остап мимоволі подався вперед, витягнувши шию. Тітка Галина прикрила долонею губи.
— Ось, Світлано Михайлівно, придивіться уважніше, — Соломія торкнулася потрібного рядка на телефоні, і те саме одразу відобразилося на телевізорі. — Двадцять п’яте число кожного місяця. Бачите цей регулярний платіж? Це іпотека. Майже п’ятдесят тисяч гривень щомісяця.
— То й що? — свекруха ще трималася, хоча її голос уже помітно втратив колишню впевненість. — Марко тобі переказує, а ти сплачуєш. Гарно влаштувалася, розпорядниця сімейної каси!
— Справді? — Соломія ледь усміхнулася самими кутиками губ. — Тоді перевіримо. Відкриваємо перекази від Марка на мою картку.
Вона ввела в пошук ім’я чоловіка.
Сторінка оновилася. За останній місяць від Марка знайшлося лише три перекази. Суми були смішні. У призначенні платежів значилося: «на хліб», «за інтернет» і «додай на корм коту».
Світлана Михайлівна розтулила рота, але слів одразу не знайшла. Бурштинова брошка на її грудях уже не підстрибувала від обуреного дихання.
— Це що таке? — вона розгублено глянула на сина. — Марку? А гроші на квартиру де?
Марко втиснувся в стілець, відвів очі й почав люто колупати виделкою картоплю на тарілці.
— Мамо, там усе непросто… — нарешті вичавив він. — У нас на роботі премії порізали. Плани не закриваємо. У відділі проблеми, криза.
— Два роки тому порізали? — крижаним голосом уточнила Соломія. — Бо рівно два роки ти не даєш на квартиру жодної гривні.
Вона знову повернула на екрані загальну історію витрат.
— А це, Світлано Михайлівно, оплата комунальних послуг. Сума теж не копійчана. І теж із моєї картки. Ось тут — закупи в супермаркеті. Щовихідних чек на пристойні гроші. Основна частина моєї зарплати бухгалтера на віддаленій роботі йде саме сюди: на звичайне утримання нашої родини. А свої чоботи я купила за ті кошти, які заробила, коли ночами вела чужу звітність.
Тітка Галина важко й шумно видихнула. Світлана Михайлівна зблідла й різко підняла долоню.
— Зачекай.