Слідчий уже попередив: він клопотатиме про арешт майна. Тож ти маєш негайно продати квартиру, а гроші передати мені — на адвоката.
— Продати? — Злата аж задихнулася від обурення. — Це моє житло! Ти сам мені його подарував! Я вже речі туди перевезла! Нічого я продавати не збираюся!
— Ти справді не розумієш чи вдаєш?! — зірвався Андрій. — Якщо на квартиру накладуть арешт, ти втратиш її повністю. А так ми бодай гроші встигнемо врятувати. Продавай хоч за пів ціни, тільки швидко. Мені потрібен найкращий адвокат, інакше ми обоє опинимося за ґратами. І повір, сестричко, жіноча колонія — не те місце, де тобі захочеться пожити.
Злата різко обірвала дзвінок. Андрій почув у слухавці короткі гудки й, не стримавшись, жбурнув телефон у стіну. Корпус тріснув, екран згас. У кабінеті запала така тиша, що вона майже дзвеніла. Він залишився сам — уперше по-справжньому сам.
Того ж вечора Софія сиділа в маленькій кав’ярні біля набережної, гріла долоні об чашку зеленого чаю й дивилася на темну воду. Вона вже знала, що коїться в офісі. Знала, що слідчі допитують працівників. Знала, що рахунки компанії заблоковано. Максим Дмитрович телефонував їй удень і сказав лише кілька слів: «Усе йде як треба. Ти молодець. Чекай». Вона чекала. І не сумнівалася: рано чи пізно Андрій спробує вийти з нею на перемовини через когось іншого.
Так і сталося.
До кав’ярні зайшла літня жінка в темному строгому плащі, з бездоганно укладеним волоссям. Надія Сергіївна — свекруха Софії, номінальна директорка фірми й мати Андрія. Вигляд у неї був жалюгідний: під очима залягли темні тіні, губи нервово тремтіли, пальці дрібно здригалися. Вона підійшла до столика й сіла навпроти без запрошення.
— Софійко, — почала вона хрипким, здавленим голосом, — я тебе прошу… благаю. Забери заяву. Скажи, що помилилася. Що це була образа через розлучення. Скажи будь-що. Ти ж розумієш, мене посадять. Мене, стару жінку. У мене серце, тиск…
— Надіє Сергіївно, — холодно перебила її Софія, — а ви розуміли, що мене обікрали, коли ваш син купував вашій доньці квартиру за мої гроші? Ви розуміли, що мене принизили, виставили з дому й пояснили, що я для вас ніхто? Ви прийшли просити за себе. А хтось із вас хоча б раз попросив у мене пробачення за те, що ви зі мною зробили?
— Софійко, ну не можна ж бути такою жорстокою! Ми ж одна родина! — в очах свекрухи заблищали сльози.
— Родина? — Софія гірко всміхнулася. — Ваша донька носила кулон моєї покійної матері. Ви дали мені тиждень, щоб я забралася з квартири, яку мені залишили мої батьки. Ви назвали мене «чужою людиною». От тепер і маєте справу з чужою людиною. Вибір простий. Або я даю свідчення, що всі розпорядження віддавав Андрій, а ви були лише підставною директоркою й нічого не знали. Тоді відповідатиме він. Або я скажу, що Андрія ввели в оману, а всім керували саме ви. Думайте. Час у вас — до ранку.
Надія Сергіївна розтулила рота, але не змогла вимовити жодного слова. Вона дивилася на Софію з неприхованим жахом і, здається, не впізнавала в ній ту мовчазну невістку, яка десять років терпіла примхи її сина й забаганки її доньки. Софія підвелася, поклала на столик купюру за чай і вже біля виходу озирнулася.
— Передайте Андрієві вітання, — тихо сказала вона. — І скажіть: я ще зароблю. Але вже не для нього.
Минув місяць. За вікном сіявся дрібний холодний дощ, монотонно вистукуючи по карнизу старого дерев’яного будинку на березі озера. Софія сиділа в кріслі, вкривши коліна пледом, і перечитувала новину на екрані ноутбука. Інформаційне агентство опублікувало коротке повідомлення: «Колишнього генерального директора ТОВ “АндБуд” Андрія Волкова суд визнав винним в ухиленні від сплати податків і призначив покарання — три роки позбавлення волі умовно та штраф у розмірі п’яти мільйонів гривень. Його мати, яка формально обіймала посаду керівниці підприємства, отримала відстрочку виконання покарання за станом здоров’я. Квартиру, придбану за кошти злочинного походження, вилучено в дохід держави».
Софія відкинулася на спинку крісла й заплющила очі. Перед нею промайнули події останніх тижнів: виснажливі допити, де вона говорила спокійно, чітко й продумано; очні ставки, під час яких Андрій не міг підняти на неї очей; судове засідання, де вона виступала свідком обвинувачення. Адвокат, якого вона оплатила грошима від продажу свого старого автомобіля, вибудував для неї бездоганну лінію захисту. Суд врахував її щире каяття та активну допомогу слідству й звільнив від відповідальності у зв’язку зі сприянням розкриттю злочину. Із зали суду Софія вийшла вільною.
Злата під суд так і не потрапила. В останній момент Софія змінила свої показання й пояснила слідчому, що сестра Андрія не знала, звідки насправді взялися гроші, а діяла за вказівкою брата. Її пожаліли: обмежилися підпискою про невиїзд і конфіскацією квартири. Софія чудово розуміла, навіщо це робить. В’язниця відібрала б у Злати сина, а хлопчик не був винен ні в чому.
Та життя без нової квартири, без ролі улюбленої сестри й без постійної фінансової підтримки брата стало для Злати покаранням не менш болючим, ніж судовий вирок. Жінка, яка звикла до легких грошей і поблажливого ставлення, залишилася сама з маленькою дитиною на руках та репутацією співучасниці злочину.
Діамантовий кулон повернувся до Софії через тиждень після обшуку. Його знайшли серед речей, вилучених у Злати, а право власності підтвердили за старою фотографією, де мама одягала цю прикрасу на випускний доньки. Слідчий особисто передав Софії маленьку оксамитову коробочку. Вона застебнула кулон на шиї й відтоді більше його не знімала.
Телефон задзвонив несподівано. Номер був незнайомий, але Софія здогадалася, хто може телефонувати. Вона піднесла слухавку до вуха й почула глухий, чужий голос Андрія.
— Дякую, що не посадила Злату.
— Я не хотіла залишати дитину без матері. На відміну від тебе, — рівно відповіла Софія.
— Ти все знищила, — сказав він із гіркотою. — Бізнес, родину, моє життя.
— Твоє життя зламалося того вечора, коли ти вирішив, що я порожнє місце, — тихо промовила Софія. — Я нічого не руйнувала. Просто перестала будувати для тебе. Прощавай, Андрію. У новому житті спробуй не красти.
Вона натиснула відбій і одразу заблокувала номер. За вікном вітер гнав по озеру дрібні хвилі. Софія допила чай, підвелася з крісла й підійшла до столу, де стояв увімкнений ноутбук. На екрані була відкрита сторінка податкової служби. Вона зареєструвала нову фірму — невелику, чесну й повністю свою. У штаті поки що значилася лише одна людина.
Та Софія знала: з часом вона візьме на роботу молодих дівчат, яким потрібен шанс, і побудує справу, яку не доведеться ховати в тіньових таблицях. Вона всміхнулася, торкнулася кулона на шиї й відкрила чистий розрахунковий рахунок.
З нуля. З нового аркуша. І з твердою впевненістю, що цей аркуш відтепер буде тільки білим.