Вона повільно повернула голову до чоловіка.
— Максиме, ти чуєш, що зараз говорить твоя мати?
Максим помітно зблід. Його очі розгублено металися від Олени до Галини Степанівни й назад, наче він не міг вирішити, куди подітися.
— Мамо, зачекай… Давай спершу спокійно все обговоримо…
— А що тут обговорювати? — різко перебила його Галина Степанівна. — Ти мій син, і твій обов’язок — забезпечити мені гідну старість. Я все життя вкладала у вас сили й гроші: і в тебе, і в Олексія. Тепер настав час повертати борги. Я вже вирішила: займу велику кімнату, там світліше. А ви з Оленою якось у меншій улаштуєтеся. Не сподобається — можете взагалі знайти собі інше житло.
Олена заплющила очі й подумки дорахувала до десяти. Потім глибоко вдихнула, розплющила їх і заговорила рівно, майже без інтонацій:
— Галино Степанівно, ця квартира належить мені. Я придбала її за гроші, які сама заробила, і за ті, що подарували мені батьки. Тут житимемо ми з Максимом. Більше ніхто. Заберіть свої сумки й, будь ласка, вийдіть.
Свекруха засміялася — коротко, пронизливо й так неприємно, що від того сміху ніби похололо в передпокої.
— Оце так! Уже накази роздаєш? Забула, хто перед тобою стоїть? Я мати твого чоловіка! Якби не я, не було б ні його, ні вашого шлюбу, ні всього цього!
— Мамо, заспокойся, — спробував утрутитися Максим, але голос у нього зрадницьки тремтів.
— Мовчи! — гаркнула на нього Галина Степанівна. — Ти взагалі чоловік чи ганчірка? Дружина сіла тобі на голову, а ти й слова сказати не здатен!
Олена зробила крок уперед і стала між ними.
— Досить. Повторюю востаннє: беріть речі й ідіть. Негайно.
— Нікуди я не піду! — свекруха сердито тупнула ногою. — Рішення вже ухвалене. Свою квартиру я віддаю Олексієві, а сама переїжджаю сюди. А ти, Олено, жадібна й невдячна. Старших треба поважати!
— Повагу заслуговують, а не вибивають силою, — крижаним тоном відповіла Олена.
Галина Степанівна різко розвернулася, схопила одну із сумок і рушила в бік найбільшої кімнати.
— Усе, розмову закінчено. Починаю облаштовуватися.
У цю мить в Олені ніби щось клацнуло. Вона наздогнала свекруху за два кроки, вихопила з її руки сумку й жбурнула назад у передпокій.
— Ви зараз же виходите з моєї квартири, — промовила Олена тихо, але в її голосі задзвеніла сталь. — Просто зараз.
— Максимчику! — заверещала Галина Степанівна. — Ти бачиш, як вона поводиться? Ти дозволиш їй так розмовляти з твоєю матір’ю?
Максим стояв біля стіни, блідий, із безпорадно опущеними руками.
— Мамо… Може, справді не треба зараз… Поговоримо іншим разом, коли всі заспокояться…
— Не треба?! — голос свекрухи злетів ще вище. — То на чиєму ти боці?
— На моєму, — відразу відповіла Олена. — Бо це наша квартира, наша сім’я, а ви тут — непрохана гостя. Максиме, допоможи матері донести сумки до дверей.
Галина Степанівна схопилася за груди, ніби їй раптом стало зле.
— Ой, серце стискає… Ось як ти зі мною, невдячна… А я ж тебе любила, як рідну доньку…
— Досить вистав, — Олена відчинила вхідні двері. — Виходьте. І більше не приходьте без попередження.
Свекруха нарешті збагнула, що влада вислизає з її рук. Вона підхопила дві сумки, а третю потягла за собою по підлозі до виходу.
— Максимчику, ти ще пошкодуєш! Я твоя мати! Невже ти справді обираєш цю стерву замість рідної матері?!
Максим мовчки дивився собі під ноги.
Галина Степанівна зупинилася на порозі, міцно стискаючи ручки сумок, і на її обличчі проступила така лють, що повітря в коридорі ніби стало важчим.
