— Гаразд, — процідила вона крізь зуби. — Якщо ви так зі мною… то я прокляну вас обох! У цій квартирі вам життя медом не здаватиметься, наче в пеклі житимете! Я ще помщуся, ось побачите!
Щойно Галина Степанівна переступила поріг, Олена різко зачинила двері. Потім притулилася спиною до стіни й повільно видихнула, ніби тільки тепер дозволила собі дихати. Пальці тремтіли, серце калатало так сильно, що аж у вухах дзвеніло.
Максим сидів на підлозі, схилившись і затуливши обличчя долонями.
— Навіщо ти так із нею? — глухо промовив він. — Вона ж моя мати…
Олена опустилася поруч із ним.
— Послухай мене уважно. Твоя мама прийшла сюди з речами й оголосила, що тепер житиме в нас. А нам, між іншим, наказала забиратися з власного дому. Ти розумієш, що щойно сталося?
— Вона просто не в собі через Олексія… Їй справді нікуди йти…
— Є куди, Максиме. У неї є її квартира, — голос Олени став ще твердішим. — А якщо Олексій одружиться, то хай сам вирішує, де йому жити з дружиною: разом із матір’ю чи окремо. Це не наш клопіт. І якщо ти не навчишся говорити своїй матері «ні», наш шлюб довго не протримається.
Максим повільно підняв голову. У його погляді розгубленість змішалася з образою.
— Ти справді так думаєш?
— Абсолютно. Я не збираюся ділити квартиру, куплену за мої гроші й за допомогою моїх батьків, із твоєю мамою. Це моя межа. І якщо ти її не поважаєш, тоді нам не по дорозі.
Він довго нічого не відповідав. Лише сидів, стискаючи пальці. Нарешті кивнув.
— Добре. Я поговорю з нею. Спробую пояснити, що так не можна.
— Ні, — Олена похитала головою. — Пояснювати вже запізно. Завтра я викличу майстра й заміню замок. У тебе буде один комплект ключів. Один, Максиме. І якщо я дізнаюся, що ти віддав ключі матері або впустив її сюди без моєї згоди, я подам на розлучення. Одразу. Без сварок і зайвих розмов.
Максим здригнувся й різко глянув на неї.
— Ти жартуєш?
— Ні. Я захищаю свій дім і свої кордони. Я тебе люблю, Максиме. Але не дозволю твоїй матері керувати нашим життям. Обирай: або ти зі мною, або з нею. Третього варіанта немає.
Він провів долонею по обличчю. Плечі в нього безсило опустилися, і Олена раптом побачила, наскільки він виснажений.
— Я з тобою, — тихо сказав Максим. — Ти маєш рацію. Мама справді зайшла надто далеко.
Олена обійняла чоловіка.
— Дякую. Тоді домовилися: міняємо замок, у тебе один комплект, мама приходить лише тоді, коли ми її запросимо. Так?
— Так, — майже пошепки відповів він.
Наступного дня Олена викликала слюсаря. Майстер працював недовго: зняв старий замок і поставив новий, міцніший та надійніший. Два комплекти ключів Олена залишила собі, ще один передала чоловікові.
— Максиме, я кажу серйозно. Не загуби їх, нікому не давай і не роби копію без мене. Домовилися?
— Домовилися, — кивнув він.
Увечері зателефонувала Галина Степанівна. Максим вийшов говорити на балкон. Розмова тривала довго, а до Олени долітали тільки уривки: «Мамо, зрозумій… Це її квартира… Ні, я не можу… Пробач…»
Коли він повернувся до кімнати, обличчя в нього було напружене.
— Вона дуже ображена. Каже, що я її зрадив.
— Ти нікого не зрадив, — спокійно відповіла Олена. — Ти просто обрав свою сім’ю. І це правильно.
Максим притягнув її до себе, сховав обличчя в її волоссі.
— Сподіваюся, усе якось владнається.
Олена промовчала. Вона надто добре знала Галину Степанівну, щоб повірити: та так легко відступить. Але зараз, у власній квартирі, за новим замком і з чітко виставленими межами, Олена вперше за довгий час відчула спокій. Цей бій вона виграла. І була готова захищати свій простір стільки, скільки знадобиться.
