— видихнула вона, збліднувши. — Я ж три роки тут відпрацювала! У мене досвід! У мене є права!
— Можу, — рівно промовила я. — Бо я власниця цього приміщення й цього бізнесу. І я не зобов’язана миритися з хамством там, куди люди приходять за покупкою, а не за приниженням. Ольго Петрівно, підготуйте, будь ласка, документи на звільнення. Із відповідним формулюванням: грубе порушення трудової дисципліни та систематичне недотримання правил спілкування з покупцями.
— Зрозуміла, — коротко кивнула керуюча. — Оформлю все сьогодні.
— Але я ж попросила вибачення! — Соломія зробила крок у мій бік, і її голос зірвався. — Дайте мені останній шанс! Я більше ніколи так не поводитимуся, чесно! Обіцяю!
Я спокійно подивилася їй просто в очі.
— Не треба клятв. І просити вже запізно. За останні пів року ви отримали три письмові зауваження. Вам не раз давали можливість виправитися. Навіть занадто багато разів. Але ви не скористалися жодною. Ви й далі дозволяли собі зневажати людей. Тепер доведеться відповідати за власні вчинки.
— Та я вас ненавиджу! — раптом зірвалася Соломія, і в її словах уже не було страху, лише неприхована лють. — Ви просто зла мстива стара! Навмисне сюди прийшли, щоб мене підставити!
Ольга Петрівна миттю ступила вперед і міцно взяла продавчиню за лікоть.
— Соломіє, негайно припиніть. Ідіть у підсобне приміщення, заберіть свої речі й залиште бутік. Просто зараз. Остаточний розрахунок я завтра переказом відправлю вам на картку.
Соломія різко висмикнула руку, схопила сумку з-під стійки, зірвала з грудей бейдж і жбурнула його на підлогу. За мить вона вже вибігла із зали. Двері грюкнули так, що у вітрині тонко задзвеніло скло. Ми з керуючою залишилися наодинці.
— Пробачте, Олено Вікторівно, — тихо сказала Ольга Петрівна. Її голос помітно тремтів. — Це моя помилка. Я мала звільнити її набагато раніше. Я вас підвела.
— Не картайте себе, — відповіла я. — Тепер питання вирішене. Це найважливіше. Заміна є?
— Так, є одна кандидатура. Жінка сорока двох років, із досвідом роботи в схожому бутіку. Ввічлива, спокійна, без зверхності, із дуже хорошими рекомендаціями.
— Чудово. Тоді беріть її якнайшвидше. І ще прошу: проведіть збори з усіма працівниками. Поясніть чітко й без натяків, що повага до клієнта — не красива фраза для інструкції. Це фундамент нашої справи. Не має значення, скільки людині років, у що вона вдягнена і скільки грошей лежить у її гаманці. Кожен покупець має право на увагу, коректне ставлення й гідне обслуговування. Це правило не обговорюється.
— Я вас почула, — кивнула Ольга Петрівна. — Обов’язково поговорю з персоналом. Сьогодні ж, після закриття.
— Дякую. І ще одне, — я дістала з кишені візитівку й простягнула їй. — Якщо виникатимуть будь-які труднощі, телефонуйте мені напряму. У будь-який час. Відтепер я заходитиму до бутіка раз на тиждень. Без попередження. Хочу бачити не показову картинку, а реальний стан справ.
Керуюча взяла картку, уважно глянула на неї й сховала у внутрішню кишеню піджака.
— Домовилися. Буду на зв’язку. А сукня, Олено Вікторівно? Покупкою ви задоволені?
Я не стримала усмішки.
— Сукня справді гарна. Якісна. Носитиму із задоволенням.
— Мені приємно це чути. Якщо знадобиться ще щось — завжди звертайтеся.
Я попрощалася з Ольгою Петрівною й вийшла з бутіка. Надворі стояв холод, різкий вітер бив у лице, сніг летів просто в очі. Я дійшла до автомобіля, відчинила дверцята, сіла за кермо й поклала пакет на сусіднє сидіння. Двигун загуркотів, у салоні поволі почало теплішати. Я дістала з сумки телефон і набрала коротке повідомлення Ользі Петрівні: «Дякую за швидку реакцію. Чекаю звіт щодо нового працівника». Натиснула «надіслати» й прибрала телефон.
Вісімнадцять мільйонів гривень я збирала два десятиліття. Це приміщення я придбала не заради прибутку. Я купила його, щоб мати місце, де мене поважають. Де не оцінюють людину за датою народження в паспорті. Соломія вирішила, що вік робить мене беззахисною. Вона дуже помилилася. Повагу неможливо випросити. Її можна лише заслужити.