Їй, бач, це потрібніше. А ти ще молода, якось улаштуєшся, життя попереду. Антон на перший час трохи допоможе грошима, а далі розійдетеся без сварок і зайвого бруду.
Антон із удавано співчутливим виглядом підтвердив її слова кивком.
— Так, Маріє. Я вже все підготував. Світлана, вона ж юристка, оформила документи як належить. Справа майже доведена до кінця. Від тебе треба лише підписати згоду на відчуження майна — і ми спокійно розійдемося. Якщо відмовишся, підемо через суд. Але тоді буде довше й неприємніше для всіх.
Марія не відповіла. Вона повільно підвелася, дістала з-під лавки свою сумку, витягла невеликий ноутбук і поставила його просто перед ними на стіл.
— Це ще що за вистава? — насупився Антон. — Вирішила нам кіно показати?
— Майже вгадав, — спокійно сказала Марія, відкриваючи кришку. — Тільки слухайте уважно.
Вона натиснула кнопку, і з динаміків пролунав різкий, добре впізнаваний голос Тетяни Михайлівни: «Світланочко… переоформлення на Ганну… дату постав заднім числом… виставимо її на вулицю без копійки…» За мить почувся й Антон: «Вона мені вже остогидла… Нехай забирається геть».
У альтанці запала така тиша, що було чути, як десь у траві сюрчить коник. Тетяна Михайлівна застигла з розтуленим ротом; її рум’яне обличчя за кілька секунд набуло попелястого відтінку. Антон сіпнувся, зачепив келих, і темно-червона пляма вина повільно розповзлася білою скатертиною.
— Ти… ти нас підслуховувала! — хрипко видушила свекруха, судомно притискаючи руку до грудей. Цього разу її жест уже не виглядав театральним.
— Не підслуховувала, а фіксувала, — рівно уточнила Марія. — Запис уже прослухав мій адвокат. Копії зберігаються у двох місцях, де ви їх не дістанете. Завтра я подаю заяву на розлучення з повним поділом спільно нажитого майна. Окремо буде заява до поліції про спробу шахрайства, вчинену групою осіб за попередньою змовою. І ще — про підроблення документів. Дмитро Сергійович, наш сусід, колишній слідчий, дуже докладно пояснив, як правильно закріпити докази.
Антон різко схопився з місця. Його обличчя перекосило від люті.
— Ти нічого не доведеш! Я зараз розіб’ю цей твій комп’ютер!
— Спробуй, — Марія ледь усміхнулася. — Тоді до всього додасться ще й знищення чужого майна та тиск на свідка. Хочеш замість умовного строку отримати реальний? Це вже твій вибір.
Вона закрила ноутбук і повільно перевела погляд з Антона на його матір.
— Нотаріальної згоди на відчуження дачі я ніколи не давала. Без неї ваша дарча не варта навіть паперу, на якому її надрукували. Дача куплена у шлюбі, отже, це наше спільне майно. І я не дозволю передати її нікому. Ні Ганні, ні Світлані, ні вам.
Тетяна Михайлівна раптом заголосила, хапаючи ротом повітря.
— Марійко, дитинко, та ми ж несерйозно! Ми ж тільки хотіли як краще, по-родинному! Усе скасуємо, чуєш? Не губи нас!
— По-родинному? — Марія гірко всміхнулася. — У родині не плетуть змови за спиною й не готують пастки. Ви мені більше не рідня. Від цієї хвилини ви для мене сторонні люди.
Вона розвернулася й рушила до будинку. Уже біля ґанку зупинилася та озирнулася.
— Антоне, збирай речі. І маму свою не забудь прихопити. Розлучення буде швидким. А на дачі я відкрию пансіонат для тварин — це моя давня мрія. До речі, ти завжди з неї насміхався. Даремно.
Минув місяць — і все сталося саме так, як вона попередила. Суд визнав факт спроби шахрайських дій. Світлану позбавили права займатися юридичною практикою. Тетяна Михайлівна отримала умовний строк за співучасть. Антон відбувся великим штрафом, але його репутація розсипалася вщент. Дача повністю перейшла Марії.
Першого по-справжньому теплого дня вона стояла на порозі свого нового закладу — невеликого, затишного прихистку для котів і собак. З вольєрів долинав веселий гавкіт, десь муркотів ситий кіт, а подвір’я пахло свіжою фарбою, травою і свободою. Раптом у хвіртку постукали.
Марія відчинила й побачила Дмитра Сергійовича. Він тримав у руках коробку, перев’язану простою мотузкою.
— Ось, із новосіллям, — усміхнувся він. — Лимонний пиріг. Домашній.
Марія засміялася — легко, щиро, так, як не сміялася вже дуже давно.
— Заходьте, Дмитре Сергійовичу. Чайник саме закипів.
Вони сиділи в альтанці, пили чай і мовчки дивилися, як сонце повільно ховається за деревами. Десь далеко, у місті, Антон із матір’ю зализували свої рани. А тут, серед урятованих тварин, теплого вечірнього світла й нового життя без страху, Марія відчула: фінал справді вийшов блискучим.