— Вона вже встигла наобіцяти хлопцям море. Невже для своїх не можна притримати бодай одну кімнату?
— Будинок здається повністю, мамо. Люди оплачують окремий відпочинок, щоб жити там самі, а не ділити простір із моєю ріднею.
— То тепер чужі для тебе важливіші за сім’ю?
Світлана не стала знову по колу пояснювати те, що вже говорила не раз. Їй здавалося, що дорослим людям цілком достатньо двох чітких попереджень, аби зробити правильні висновки.
Та в липні з’ясувалося: Тарас і Оксана почули її відмову зовсім не так, як вона сподівалася. Для них це було не остаточне «ні», а лише перший раунд торгів.
Біля хвіртки з’явилися п’ять валіз
Третього липня Тарас, Оксана, їхні двоє синів і мати все ж приїхали до будинку. І приїхали не з порожніми руками: витягли з машини п’ять чималих валіз, дві дорожні сумки, кілька пакетів із продуктами та навіть складне крісло.
Авто Тарасові довелося залишити біля сусідського паркану, бо у дворі вже стояла машина людей, які офіційно винайняли цей будинок. Навіть дрібниці довкола промовисто свідчили: житло зайняте.
На мотузці сушилися чужі рушники. Біля сходів лежали дитячі ласти. На веранді хтось залишив розгорнуту книжку.
Однак Оксану такі очевидні речі анітрохи не збентежили. Вона, схоже, вирішила, що незнайома родина має просто зібрати свої речі й поступитися родичам Світлани хоча б частиною будинку.
Жінка, яка орендувала житло, тримала перед собою телефон.
Через відеозв’язок Світлана добре бачила всю компанію за хвірткою. Мати демонстративно відвернулася вбік. Тарас стояв похмурий, зі стиснутими губами. Оксана однією рукою й далі тримала валізу за висунуту ручку.
— Світлано, поясни їм, що ми твої родичі, — різко зажадала Оксана. — Ми сюди понад тисячу кілометрів добиралися.
— Я двічі казала вам, що до вересня будинок зайнятий повністю.
Після цих слів на кілька секунд запала важка тиша.
Із телефона Світлана чула, як за сусіднім парканом гуде насос, а ще — як по щебеню шурхотять коліщата валізи: молодший племінник, не знаючи, чим себе зайняти, катав її туди-сюди.
Першим мовчанку порушив Тарас.
— Тобто ти серйозно пропонуєш нам зараз розвернутися й поїхати назад?
— Я пропоную вам знайти інше житло. Свій приїзд зі мною ви не узгоджували.
Оксана зробила крок ближче до хвіртки.
Та жінка, яка винайняла будинок, міцно тримала металеву клямку й явно не збиралася відчиняти.
— Гаразд, тоді нехай вони звільнять нам хоча б одну спальню, — заявила Оксана. — Якось розмістимося. Нічого страшного з ними не станеться, якщо трохи потісняться. А ти просто повернеш їм частину грошей.
Жінка по той бік хвіртки розгублено глянула на екран. За її спиною, на веранді, стояв син і міцно притискав до грудей надувний м’яч.
— Ніхто нікого звідси виселяти не буде, — спокійно, але твердо сказала Світлана. — У вас оформлене й підтверджене бронювання всього будинку. Завдаток ви внесли раніше, а сьогодні переказали решту суми. Хвіртку не відчиняйте. Якщо ці люди й далі вам заважатимуть, одразу телефонуйте мені.