Хоч у сестри, хоч у матері, хоч просто в кабінеті на роботі ночуй. Мене це більше не стосується.
— Ти мені погрожуєш?!
— Ні, Андрію. Я захищаю власний дім. Роблю те, що мала зробити ще два тижні тому. Можеш і далі кричати, принижувати мене, звинувачувати в усьому. Але кожне твоє наступне слово наближає тебе до моменту, коли ти стоятимеш на порозі з валізою. Вибір за тобою.
У слухавці запала тиша. Андрій важко дихав, відчуваючи, як лють помалу відступає, а на її місце приходить холодне, неприємне усвідомлення.
— До сьомої вечора чекаю на твою відповідь, — додала Оксана вже спокійніше. — Твоя сестра може прийти по речі між восьмою та дев’ятою. Якщо підеш із нею, подбай, щоб вона не влаштовувала вистав. На скандали в мене сил немає. Усе.
Короткий сигнал розірваного зв’язку прозвучав для нього майже як вирок.
Андрій безсило опустився на стілець і втупився в темний екран телефона. Думки збилися в тугий клубок. З одного боку — Мар’яна, яку він змалку звик оберігати, молодша сестра, що щойно ридала в слухавку. З іншого — Оксана, жінка, з якою він прожив чотири роки, яку кохав… або принаймні був переконаний, що кохає.
Телефон знову завібрував. Мар’яна.
— Ну що? Ти з нею поговорив? Вона вибачилася? Коли мені можна повертатися?
Андрій прикрив обличчя долонею.
— Мар’яно… розкажи мені ще раз. Тільки нормально. По порядку. Що саме сталося?
— У сенсі — нормально? — одразу образилася сестра. — Андрію, ти що, мені не віриш?
— Просто розкажи. Із самого початку.
— Ну… я прокинулася, як завжди. Десь об одинадцятій. Пішла на кухню…
— Об одинадцятій? — перепитав він. — А лягла ти о котрій?
— Та… близько третьої, здається. Ми з дівчатами переписувалися, потім я ще серіал додивилася…
— Стривай. Дівчата були в нас удома?
— Так, заходили. І що з того? Ми тихо сиділи!
Андрій раптом згадав понеділок: Оксана мовчки підмітала у вітальні уламки келиха, який, за словами Мар’яни, «сам упав із полиці».
— Далі.
— Я вийшла на кухню, хотіла поснідати, а там Оксана. І вона відразу почала: мовляв, помий після себе посуд. Я сказала, що помию потім, спершу поїм. А вона заявила, що моє «потім» завжди настає аж увечері, і що їй набридло прибирати за мною. Уявляєш? Наче я там свинарник розводжу!
— А ти мила посуд?
— Андрію! — обурено вигукнула Мар’яна. — Ти взагалі на чиєму боці?
— Я просто питаю.
— Ну… бувало, забувала. У мене скоро вступні іспити! Мені вчитися треба!
Андрій заплющив очі. У перекладі з Мар’яниного це «бувало, забувала» означало: «не мила майже ніколи».
— Що було потім?
— Потім вона почала дорікати, що я вночі шумлю. Що їй рано вставати. Ну добре, іноді я слухаю музику, але ж не на всю гучність! І взагалі квартира велика, вона не мала б усе чути!
— Трикімнатна, Мар’яно. Це трикімнатна квартира, а не палац.
— Та байдуже! І тут я побачила, що вона прасує мою сукню. Ту синю, в якій я на вечірку ходила. Я запитала, навіщо вона її взяла, а вона каже, що це її сукня! Уявляєш?
У Андрія всередині щось неприємно похололо.
— Мар’яно. Та синя сукня, в якій ти минулого тижня виклала фото в інстаграм?
— Так! Гарна ж, правда? Я думала, Оксана не помітить, вона її давно не носила…
— Господи, — видихнув Андрій. — Мар’яно, ти взяла її річ без дозволу?
— Андрію, ну ми ж майже сім’я! Що тут такого? Сестри теж одягом діляться!
— Ви не сестри.
— Ну… майже! І взагалі, я збиралася її випрати й повернути, просто там випадково пляма з’явилася…
— Яка ще пляма?
— Ну… трохи вина пролилося. Червоного. Але я ж не навмисно!
Андрій відчув, як його праведний гнів, із яким він ще кілька хвилин тому телефонував Оксані, раптом почав розчинятися без сліду.
— І що сказала Оксана?
— Вона… сказала, що сукня коштувала двадцять тисяч, і що вона вдягала її лише раз, на корпоративний захід. І що я або оплачую хімчистку, або купую таку саму нову. А я сказала, звідки в мене такі гроші? І взагалі, це ж просто сукня, можна іншу купити. Після цього вона зблідла й заявила, щоб я з’їжджала.
— А ти що відповіла?
— А що я мала відповісти?! — голос Мар’яни знову став скривдженим. — Я сказала, що приїхала до брата, що це і твій дім теж, і що я нікуди не піду! Якщо їй щось не подобається, нехай сама йде!
Андрій повільно провів долонею по обличчю.
— Мар’яно, — промовив він глухо. — Це не мій дім. Це квартира Оксани.