Вона придбала її ще до нашого весілля.
— І що з того? Ви ж одружені!
— Те, що я тут, по суті, лише зареєстрований, — втомлено пояснив Андрій. — Юридично це її власність.
— Але ти її чоловік!
— Саме тому я й живу там. А от ти — ні.
На тому кінці запала тиша. Така довга й важка, що вона промовляла гучніше за будь-які слова.
— То ти… ти зараз за неї? — нарешті прошепотіла Мар’яна, і голос її затремтів. — Проти рідної сестри?
— Я намагаюся розібратися, що насправді сталося, — відповів Андрій уже без злості, лише з виснаженням. — Мар’яно, скажи чесно. Ти прибирала після себе?
— Ну… не завжди…
— Посуд мила?
— Андрію…
— Мар’яно. Так чи ні?
— Іноді забувала, — пробурмотіла вона майже нечутно.
— Ти приводила друзів, не попереджаючи заздалегідь?
— Один раз…
— Скільки разів?
— Двічі, — здалася вона тихо. — Може… тричі.
— І брала речі Оксани без дозволу.
— Та одну сукню! Я ж збиралася повернути!
— Із плямою від вина.
Мар’яна схлипнула.
— Андрію, чому ти такий жорстокий? Я ж не навмисне! Я просто… думала, що ми ж родина…
— Родина не дає права поводитися по-хамськи, — сказав Андрій і відчув, як у ньому остаточно розсипаються останні виправдання, за які він чіплявся. — Ти поводилася, як розбещена дитина, Мар’яно. І Оксана мала повне право попросити тебе піти.
— Але ж…
— Ні. Послухай уважно. Сьогодні ввечері ти можеш прийти. З восьмої до дев’ятої. Забереш усе, що залишилося. Попросиш у Оксани пробачення. Нормально попросиш, по-дорослому. І з’їдеш. Або до мами, або винаймеш кімнату. Гроші в тебе є — я тобі переказував.
— А іспит?
— До іспиту ще два дні. Цього достатньо, щоб знайти тимчасове житло. Мар’яно, тобі дев’ятнадцять. Час уже навчитися відповідати за власні вчинки.
— Значить, ти обираєш її.
— Я обираю здоровий глузд. І так, Мар’яно, я обираю свою дружину. Бо вона має рацію. Абсолютно.
— Ти ще пошкодуєш! — кинула Мар’яна, і за мить у слухавці пролунали короткі гудки.
Андрій кілька секунд дивився на телефон, ніби той міг підказати, що робити далі. Потім важко видихнув і набрав номер Оксани.
— Так? — її голос був настороженим.
— Вибач, — сказав Андрій просто, без зайвих вступів. — Ти мала рацію. У всьому. Я повівся на сльози й навіть не спробував з’ясувати, що сталося насправді. Пробач мені.
На лінії повисла пауза.
— Ти з нею говорив? — обережно спитала Оксана.
— Так. І зрозумів, яким дурнем був. Оксано, пробач. За крик, за образи, за те, що не став на твій бік одразу. Ти два тижні це терпіла, а я навіть не хотів бачити…
— Я намагалася тобі сказати, — тихо відповіла вона. — Але ти щоразу відмахувався. «Вона ще дитина», «звикне», «дай їй трохи часу»…
— Знаю. Я був сліпий. Або вдавав, що не бачу. Так було простіше — робити вигляд, ніби все нормально.
— Андрію… я ж не чудовисько. Я справді старалася. Але коли вона заявила, що це я маю звідси виїхати… це вже перейшло всі межі. Тоді я зрозуміла: якщо зараз не поставлю крапку, вона так і залишиться. Бо ти не зміг би їй відмовити.
— Ти права, — визнав Андрій. — Я б не зміг. Тож дякую, що хоча б у когось із нас вистачило твердості.
— Ти не сердишся?
— На себе — дуже. На тебе? Ні. Ти зробила те, що мав зробити я. Захистила наш дім.
Оксана тихо зітхнула, і Андрій майже фізично відчув, як напруга в її голосі почала спадати.
— Вона прийде ввечері? — запитала дружина.
— Так. Забере речі. І… Оксано, я буду поруч. Простежу, щоб усе минуло спокійно. І щоб вона вибачилася. По-справжньому.
— Добре, — після короткої мовчанки сказала Оксана. — Андрію… може, я переборщила, коли сказала тобі забирати свої речі…
— Ні, — одразу перебив він. — Не переборщила. Я це заслужив. Але дуже сподіваюся, що ти даси мені шанс усе виправити.
— Побачимо, — у її голосі вперше промайнула ледь помітна усмішка. — Для початку зроби так, щоб твоя сестра ввечері не влаштувала виставу.
— Не влаштує. Обіцяю.
Коли Андрій поклав слухавку, він раптом помітив, що руки більше не тремтять. Уперше за цей день думки стали ясними. Можливо, навіть уперше за останні два тижні.
Він глянув на годинник. До вечора залишалося ще п’ять годин. Достатньо, щоб підібрати слова для дуже непростої розмови з сестрою. Розмови, яку давно потрібно було провести.
А поки що треба було доробити звіт.
Настав час дорослішати всім. І йому самому — також.