наче холодний відлік метронома.
У залі раптом стало тихо. Дмитро зблід так, ніби з нього вмить зійшла вся кров. Ольга Павлівна повільно підвелася з місця, і виделка вислизнула з її пальців та дзенькнула об тарілку.
Незнайомець зупинився переді мною. У його погляді не було співчуття — лише уважність, гостра й твереза. І ще гнів, стриманий, але від того ще страшніший.
— Дмитро, якщо не помиляюся? — промовив він, навіть не повернувши голови до мого чоловіка.
— Так… А ви хто такий? — Дмитро спробував надати голосу твердості, проте той зірвався на жалюгідний писк.
Чоловік не удостоїв його відповіддю. Його увага була прикута до моєї брошки.
— Фаберже? Рання робота? — м’яко поцікавився він.
— Ні, майстерня Боліна, — відповіла я майже автоматично, втягнувши носом повітря. — Срібло, гранати. Сімейна річ.
На його обличчі з’явилася усмішка. Дивовижна — тепла, жива, така, що враз пом’якшила різкі риси.
— У вашої дружини, молодий чоловіче, бездоганний смак. Чого не скажеш про вас. І про весь цей… — він ледь помітно повів тростиною, окреслюючи позолочену залу, — …балаган.
— Та хто ви взагалі такий? — пронизливо скрикнула свекруха. — Охорона! Чому в залі сторонні?
Сивий чоловік нарешті перевів погляд на неї.
— Ольго, невже не впізнаєш? Чи так швидко забула того, хто дав тобі перший мільйон на твій кіоск у дев’яностих?
Залою прокотився приглушений шепіт. Ольга Павлівна схопилася за груди й важко опустилася назад на стілець.
— Олександре… Сергійовичу? — прошепотів Дмитро побілілими губами. — Власник холдингу? Але ж ви… ви ж у Лондоні!
— Я приїхав подивитися, кому збираюся передати керування філією, — холодно відповів він і вперся в Дмитра таким поглядом, що той знітився. — Побачив достатньо. Дріб’язкового, грубого домашнього тирана, який не вартий і мізинця власної дружини.
Потім він знову обернувся до мене.
— Марія, так? Я читав ваші матеріали про архітектуру Києва. Чудова мова, точне око.
Він трохи вклонився й подав мені лікоть.
— Тут надто задушливо від дешевих парфумів і дешевих людей. Моя машина біля входу. Поїдемо повечеряємо в пристойне місце — туди, де не кричать і не принижують жінок.
Він нахилився ближче до мого вуха й тихо сказав фразу, від якої в мене по спині пробіг холодок:
— Візьми мене під руку, дівчинко. Нехай проковтнуть язики, коли зрозуміють, із ким ти йдеш. Зараз ти королева. А вони — лише почет.
Я глянула на Дмитра. Він стояв із роззявленим ротом, схожий на рибу, яку викинуло на берег. Потім перевела очі на свекруху: вона тремтячими руками хапала склянку й ковтала воду, наче задихалася.
Я випросталася. Торкнулася тієї самої «вдовиної» брошки, поправивши її на сукні. І поклала долоню на лікоть Олександра Сергійовича. Тканина його піджака виявилася теплою й трохи шорсткою.
— Із задоволенням, — сказала я достатньо голосно, щоб почув увесь зал.
Ми рушили до виходу повз усі столи. Тиша стояла така густа, що було чути, як тихо шелестить мій «жалобний» оксамит. Ніхто не наважився вимовити бодай слово.
Біля дверей я озирнулася. Дмитро й досі стирчав посеред зали — маленький, розгублений і жалюгідний у своєму дорогому костюмі. Злорадства я не відчула. Лише полегшення. Того вечора я нарешті поховала цей шлюб. І поминки вийшли справді блискучими.
