У руках він тримав телефон і вдавав, ніби заглиблений у новини, хоча насправді просто ховався за екраном від власної ніяковості. Максим був готовий до двох варіантів: або Оксана змириться, зрозумівши, що її спротив нічого не змінить, або почне мовчки збирати речі й піде, грюкнувши дверима. Обидва сценарії він уже подумки пережив і навіть підготувався до них.
Та до того, що сталося далі, він виявився зовсім не готовий.
Із кімнати вийшла Оксана. Вона вже була одягнена: прямі джинси, м’який кашеміровий светр, волосся акуратно зібране. У руках у неї нічого не було. Лише позаду котилися дві валізи. Великі, шкіряні, ретельно спаковані, на коліщатках, що тихо шелестіли по ламінату.
— Ого, невже хтось таки надумав з’їжджати? — Анастасія криво всміхнулася й зробила ковток кави. — Татусик не зміг переконати тебе лишитися?
Максим підвів очі від телефона. На його обличчі промайнуло щось дивне — полегшення, перемішане з провиною. Отже, момент настав. Зараз буде остання сцена, кілька докорів, сльози або холодна образа — і все нарешті стане на свої місця. Він уже внутрішньо приготувався вислухати її.
Оксана зупинила валізи просто біля вхідних дверей. Потім повільно подивилася на них обох — спокійно, уважно, ніби бачила цих людей уперше.
— Це не мої речі, — промовила вона неголосно. Її голос був рівний, без тремтіння, без театральності, без жодної зайвої емоції. — Це твої речі, Максиме.
Він кліпнув. Телефон повільно опустився на стіл. Усмішка з обличчя Анастасії зникла так різко, ніби її стерли. Вони обоє перевели погляд на валізи, потім знову на Оксану, намагаючись поєднати почуте з тим, що бачили перед собою.
— Що? — нарешті видавив Максим, щиро не розуміючи. Йому здалося, що він неправильно почув.
— Я дала тобі тиждень, щоб визначитися, — так само спокійно продовжила Оксана. — Учора за вечерею ти свій вибір зробив. Ти став на бік сестри. Це твоє право. Ти вважаєш, що про неї треба подбати, що її потрібно зрозуміти, що вона зараз у складному становищі. Я більше не сперечатимусь. Дбай про неї.
Вона замовкла на кілька секунд, дозволяючи словам осісти в густій ранковій тиші.
— Тільки відтепер ви робитимете це разом. І в іншому місці. Я не можу виставити Анастасію за двері — вона твоя родичка, і формально я не маю на це права. Але ти — мій чоловік. І якщо ти не уявляєш життя без своєї сестри, то житимете ви теж разом.
Оксана ступила до дверей і відчинила їх. Із під’їзду в квартиру одразу прослизнуло прохолодне повітря.
— Ти… ти мене виганяєш? — насилу вимовив Максим. У його голосі не було злості. Лише розгублене, майже дитяче недовір’я. Він досі не міг повірити, що це відбувається насправді. Адже господарем у цьому домі вважав себе він. Чоловік. Той, хто нібито ухвалює рішення.
— Я нічого важливого не забула, — сказала Оксана. — Там твої сорочки для роботи, ноутбук, зарядні пристрої, спортивний одяг. Усе, що може знадобитися тобі спочатку. Мої батьки внесли в перший платіж за цю квартиру більше, ніж ти заробив за три роки нашого шлюбу. Тому залишаюся тут я.
Вона дивилася йому просто в очі. У цьому погляді не було ні ненависті, ні образи, ні бажання вколоти болючіше. Тільки холодна, остаточна констатація факту.
— Ти сам вирішив, кого хочеш утримувати. Тепер можеш починати.
Анастасія застигла посеред кухні з чашкою в руці. Її маленький світ, у якому вона була беззахисною принцесою, а брат — відданим захисником, тріснув і розсипався за одну мить. Вона дивилася то на Максима, то на валізи, то знову на Оксану. І тепер на її обличчі був уже не виклик, не нахабство й не зверхність, а справжній, непідробний страх.
Квартиру вона не отримала.
Натомість отримала брата без житла, який відтепер, очевидно, мав жити там, де й вона.
— Анастасіє, допоможи братові, — тихо сказала Оксана.
Вона не підвищувала голосу. Не підштовхувала їх до виходу. Не влаштовувала сцени, не кидала докорів, не плакала. Просто стояла біля відчинених дверей і тримала їх так, ніби була портьє, що чемно проводжає гостей, чий візит завершився.
І саме ця стримана ввічливість лякала більше, ніж будь-який крик. Оксана не сварилася з ними — вона просто викреслювала їх зі свого життя. Спокійно, остаточно, без зайвих слів. Так, як відкладають убік нудну книжку, яку вже дочитали до останньої сторінки…