— І копійки від мене не дочекаєшся!
Оксана лише гірко всміхнулася.
— Та я й раніше нічого не бачила, — спокійно відповіла вона. — Усе пішло у ваш бетон і цеглу. Прощавайте.
Вона завершила виклик і одразу заблокувала номер.
Наступні два тижні нагадували абсурдну виставу. Дмитро телефонував із незнайомих номерів, чатував біля офісу, писав нескінченні повідомлення. То лякав судами — щоправда, не пояснюючи, з якого приводу, — то з’являвся з букетами й намагався ставати навколішки просто перед входом до будівлі.
— Оксано, пробач! Мама просто перебільшила! Я з нею поговорю, вона перепише частку на мене! — благально шепотів він, хапаючи її за рукав пальта.
— На тебе? — вона глянула на нього з жалем. — І що це змінить? Сьогодні на тебе, завтра — на Ірину. Або знову на маму. Ти ж і кроку без її дозволу не робиш. Навіть чхнути боїшся без схвалення. Ти знав про план Ірини?
Дмитро відвів очі. Цього було досить.
— Отже, знав, — тихо підсумувала вона. — І мовчав. Поки я тягнула дві роботи, брала підробітки, економила на собі, ти чудово розумів, що мене просто використовують.
— Але ж Ірина сама з дітьми… Їй складно… А ми сильні, ми б ще заробили… Потім щось купили б…
— От і купуйте. Ви ж сильні, — відрізала Оксана.
Вона орендувала невелику квартиру-студію. І раптом з’ясувалося, що жити самій утричі дешевше, ніж утримувати «тимчасово безробітного» чоловіка й сплачувати іпотеку за чуже житло. Оксана встановила якісну металокерамічну коронку, про яку давно мріяла, придбала тепле нове пальто й записалася на курси англійської. Вперше за кілька років вона витрачала гроші на себе без докорів сумління.
Та історія з квартирою на цьому не завершилася.
За місяць їй прийшла судова повістка. Галина, очевидно, вирішила йти ва-банк і подала позов про «безпідставне збагачення», вимагаючи компенсувати чотири роки проживання невістки. Мовляв, жодного договору оренди не існувало, а Оксана користувалася помешканням і всіма його благами.
Оксана звернулася до адвоката — літнього чоловіка з уважним примруженим поглядом. Прочитавши позов, він довго сміявся.
— Ну що ж, порахуймо, — мовив він, відкладаючи папери. — Платіжні документи збереглися?
— Усі до одного. Я бухгалтер, у мене нічого не губиться. Перекази Дмитрові з приміткою «на іпотеку», прямі платежі Галині, коли син не мав чим платити. Квитанції за будматеріали, договір із бригадою — усе оформлено на мене.
— Прекрасно. Подамо зустрічний позов. Спробуємо довести, що саме ви фактично виконували іпотечні зобов’язання, і заявимо вимогу про визнання частки у праві власності. Шанси невеликі — формально власниця мати, закон тут жорсткий. Але нерви їм ми попсуємо. А щодо їхнього позову — доведемо, що ви проживали як член сім’ї за усною домовленістю й безоплатно. До того ж ваші витрати на ремонт і платежі утричі перевищують можливу орендну плату.
Судовий процес тривав пів року. Брудний, виснажливий період. Галина одного разу влаштувала показовий «серцевий напад» просто в залі суду. Дмитро сидів із похиленою головою, мляво щось бурмотів, коли суддя ставив запитання.
Під час слухань спливло чимало цікавого. З’ясувалося, що Дмитро не лише не працював, а й потай оформлював мікрокредити на власні «забаганки». Колектори телефонували вже й Оксані, хоча подружжя перебувало в процесі розлучення.
У підсумку суд відмовив Галині в задоволенні позову. Зустрічну вимогу Оксани щодо частки власності також не підтримали — як і прогнозував адвокат, формальний власник лишається власником. Проте суддя постановив стягнути з Галини витрати на ремонт як безпідставно набуте майно. Сума виявилася значною — майже півтора мільйона гривень, адже Оксана надала чеки за дорогу кухню, сантехніку та меблі, які їй так і не повернули.
— У мене немає таких грошей! — закричала Галина після оголошення рішення. — Я пенсіонерка!
Оксана ледь помітно підняла брови.
— А шуба? — поцікавилася вона з удаваною наївністю.
