— Квартира ж у вас є, — кинула Оксана, проходячи повз. — Щоправда, в іпотеці. До речі, як із виплатами?
Із виплатами все котилося в прірву. Дмитро так і не спромігся знайти стабільної роботи, Ірина відхрестилася від будь-якої допомоги, відрізавши: «У мене свої діти, та й це ваші проблеми». Банк уже три місяці нараховував штрафні відсотки й надсилав попередження про розірвання договору та продаж житла з молотка.
Розлучення оформили швидко. Спільних дітей не було, ділити — окрім Дмитрових боргів — фактично нічого.
Минув рік.
Напередодні Нового року Оксана неквапом ходила торговельним центром, вибираючи подарунки. Вона змінилася: нова стрижка підкреслювала риси обличчя, у погляді з’явилася впевненість, а на губах — спокійна усмішка. Зупинившись біля вітрини з кавомашинами, вона замислилася, чи не зробити собі невеличкий презент.
— Оксано?
Вона обернулася. Перед нею стояв Дмитро. Осунений, постарілий, у тому самому пальті, що й торік, тільки тепер воно виглядало зношеним і потертішим.
— Привіт, Дмитре.
— Привіт… Ти чудово виглядаєш.
— Дякую. Я й почуваюся так само. Як ти? Як Галина?
Його обличчя скривилося, ніби від різкого болю.
— Банк забрав квартиру. Продали її за безцінь. Грошей ледве вистачило, щоб закрити основний борг, а пеня й штрафи так і висять на мамі. Тепер половину пенсії віддає виконавцям. І той борг за рішенням суду… твої гроші… теж вона виплачує — по тисячі гривень щомісяця.
— Шкода, — стримано відповіла Оксана. Голос її був чемний, але холодний.
— Тепер тулитьсямо в маминій двокімнатній. Я, мама й Ірина з дітьми — вона розлучилася й переїхала до нас. Тіснота страшенна, постійні сварки. Мама з ранку до ночі бурчить. Часто згадує тебе. Каже: «Яка ж хороша була Оксанка, як ми з нею добре жили…»
Оксана тихо засміялася.
— Справді? А як же «нахаба» й «прокляну»?
— Ну… вона швидко про це забула. Оксано… — Дмитро зробив крок ближче, намагаючись зазирнути їй у вічі. — Може, вип’ємо кави? Я змінився. Працюю, таксую. Машина, правда, орендована, але я стараюся. Мені тебе бракує. Я зрозумів, що був дурнем. Почнімо спочатку? Знімемо квартиру, житимемо вдвох, без матерів…
Вона подивилася на нього — і не відчула нічого. Ні образи, ні злості, ні жалю. Перед нею стояв чужий чоловік із запахом дешевого тютюну й нескінченних проблем.
— Ні, Дмитре. Спочатку вже не буде. Я давно дійшла до фіналу цієї історії.
— Але ж ми кохали одне одного!
— Я кохала. А тобі була потрібна зручна жінка, яка розв’язує твої труднощі. Знаєш, я нещодавно взяла іпотеку. Свою. На власне ім’я. І роблю там ремонт. Ніхто не скаже, що це не мій дім. І ніхто не приведе туди сестру з дітьми без мого дозволу. Це неймовірне відчуття — не залежати ні від кого.
— Ти стала жорсткою, — буркнув він.
— Я подорослішала. Прощавай, Дмитре. І передай вітання Галині. Скажи їй: я вдячна. Якби вона тоді не виявила такої жадібності, я б і далі оплачувала її мрії, руйнуючи власне життя. Вона сама мене звільнила.
Оксана розвернулася й пішла, її підбори чітко відлунювали по блискучій підлозі. Кавомашину вона так і не купила. Вирішила відкласти ці кошти на подорож. Цього року вона збиралася до моря — вперше за п’ять років. Сама. Вільна й щаслива.
Дмитро ще довго дивився їй услід, стискаючи в кишені пачку дешевих цигарок. Йому раптом стало ясно, як безглуздо вони з матір’ю втратили людину, яка фактично тримала їх на плаву. Хотіли отримати все й одразу — і лишилися ні з чим.
Удома на нього чекали брудний посуд, плач племінників і вічно невдоволена Галина, яка тепер вечорами зітхала над випадково знайденою світлиною колишньої невістки зі старого альбому. Та повернути час назад було неможливо. Життя виставило рахунок — і сплатити його доведеться повністю.
