І водночас — як зухвалу демонстрацію її переваги. Увесь день Дмитро просидів у вітальні: навмисне вмикав телевізор голосніше, ніж зазвичай, довго теревенив телефоном із приятелями й удавано бадьорим сміхом заповнював квартиру. Наче намагався довести, що йому чудово, що він нічого не помічає і що саме він тут диктує правила.
Максим, відчувши, що батько повністю на його боці, остаточно знахабнів. Він уже не відсиджувався у своїй кімнаті, а вільно сновигав між кухнею та вітальнею, залишаючи по собі сліди: крихти, обгортки від шоколадок, брудні чашки. Здавалося, хлопець не просто смітив, а позначав територію, показуючи, хто тепер має право розкидати речі без жодних наслідків.
До недільного вечора Дмитро нарешті усвідомив: у цій виснажливій війні він починає програвати. На новий робочий тиждень у нього майже не лишилося чистих сорочок, і сама думка про те, що доведеться самому розбиратися з пральною машиною, викликала в ньому глуху лють. Він вирішив діяти. Але це не було бажанням помиритися. Це була кара. Дмитро хотів показати, хто в домі господар, і силоміць повернути все на «правильні» місця.
Він зайшов до ванної, схопив кошик із брудною білизною й показово висипав усе на підлогу. Темне, світле, кольорове — усе перемішалося в безладну купу. Зверху, мов білий прапор, лежала шовкова блузка Оксани, яку вона приготувала на важливу завтрашню зустріч. Дмитро одним рухом згріб усе в оберемок: свої джинси, Максимові шкарпетки, ту саму блузку — і рушив до пральної машини.
Оксана вийшла зі спальні саме тієї миті, коли він уже запихав цей різнорідний клубок у барабан. Вона зупинилася біля одвірка. Її обличчя стало непроникним, наче застигла маска.
— Що ти робиш? — спитала вона тихо, але в голосі не було ані тіні слабкості.
— Перу. Уяви собі, — Дмитро навіть не озирнувся й далі заштовхував речі всередину. — Якщо вже дружина вирішила, що вона принцеса й до брудного одягу торкатися не буде, доводиться мені.
— Дістань мою блузку, — промовила Оксана.
Це не звучало як прохання. І навіть не як запитання. Це був наказ.
— Нічого я діставати не буду, — різко кинув він і з грюкотом зачинив дверцята машинки. — Усе брудне — усе й піде в прання. Кошик спільний, машина спільна. Чи ти вже й пралку встигла поділити?
Він потягнувся до відсіку для порошку, але Оксана зробила крок уперед і поклала долоню на бік машини.
— Ти її зіпсуєш. І робиш це навмисне.
У цей момент зі своєї кімнати вийшов Максим. Побачивши сцену, він задоволено розтягнув губи в усмішці. Притулився до одвірка, схрестив руки на грудях і приготувався дивитися виставу.
— Тату, та облиш ти її ганчірку, — ліниво протягнув він. — Зіпсується — купить нову. Велика втрата.
І замість того щоб поставити сина на місце, Дмитро повернувся до нього й кивнув. Саме цей кивок, ця німа чоловіча змова проти неї, стала останнім ударом. Погляд Оксани ковзнув від самовдоволеного обличчя Максима до перекошеного злістю обличчя чоловіка. І вона все зрозуміла. Родини більше не існувало. Були вони — згуртований чоловічий табір. І була вона — чужа, зайва, незручна.
Оксана мовчки прибрала руку з пральної машини. Більше не сказала жодного слова. Розвернулася й вийшла з ванної.
Дмитро переможно всміхнувся їй услід, насипав порошку й із силою натиснув кнопку «Старт». Машина важко загуркотіла, запускаючи свій руйнівний цикл. Він був певен: перемога за ним.
Та вже за хвилину з вітальні долинув дивний скрегіт. Дмитро з Максимом перезирнулися й поспішили подивитися, що відбувається.
Побачене змусило їх обох завмерти.
Оксана, без видимих зусиль, із якоюсь холодною, відстороненою люттю зрушила з місця важку книжкову шафу, яка завжди стояла під стіною. Вона тягнула її до центру кімнати, розвертаючи перпендикулярно до вікна й дверей. Ніжки шафи пронизливо дерли паркет, і цей звук різав слух майже фізично.
— Ти зовсім збожеволіла? Меблі зіпсуєш! — закричав Дмитро, не розуміючи, що вона задумала.
Оксана не відповіла. Вона мовчки доволокла шафу рівно до середини вітальні й поставила так, що найбільша кімната квартири виявилася розсіченою навпіл — на дві дивні, нерівні частини. З одного боку залишилися диван, телевізор і двері до Максимової кімнати. З іншого — її крісло, торшер, спальня та вихід у коридор.
Потім Оксана спокійно пішла до передпокою і повернулася з рулоном малярної стрічки. Під приголомшеними поглядами чоловіка й пасинка вона нахилилася та наклеїла на підлогу рівну, чітку лінію — від шафи аж до вхідних дверей.
Закінчивши, вона випросталася й подивилася на них. Її обличчя залишалося абсолютно спокійним.
— Ви хотіли жити у власному світі вдвох? Живіть. Ось це — ваш бік. А той — мій. Межу не переходити…