Щоб не наговорити зайвого, не зірватися на крик і не влаштовувати сцени на очах у дитини.
Телефон знову завібрував. Дмитро надсилав повідомлення — довге, плутане, нашвидкуруч зліплене з виправдань. «Я ж хотів як краще», «Думав, ти зрадієш», «У нас одна родина, спільні гроші».
Спільні гроші. Марта криво всміхнулася. Нічого спільного в них ніколи не було. Були її заробітки, які вона приносила в дім, і його витрати, які щоразу доводилося покривати їй. Просто раніше вона вперто не хотіла називати речі своїми іменами. Тепер же все стало занадто очевидним.
Вона підвелася з лавки, струсила з пальта невидимий пил і попрямувала до метро. Цю ніч вона проведе в подруги. А завтра зранку піде до юриста.
Бо сталося не просто нахабне вторгнення в її житло. Цього дня Марта нарешті побачила чоловіка без прикрас — таким, яким він був насправді. І цей справжній образ лякав її значно більше, ніж чужі люди у власній квартирі.
Юристка, до якої Марта прийшла наступного ранку, виявилася жінкою років сорока з уважним, гострим поглядом і звичкою перекручувати в пальцях ручку. Її звали Оксана Миколаївна.
— Ситуація неприємна, але, на жаль, не унікальна, — сказала вона, переглядаючи папери. — Ваш чоловік не має права розпоряджатися вашою особистою власністю без вашої згоди. Навіть якщо ви перебуваєте у шлюбі. Навіть якщо він переконаний, що діє нібито заради спільного добра.
— Я можу домогтися, щоб він виїхав? — тихо спитала Марта. — Формально він тут не зареєстрований, але живе давно.
— Можете, — кивнула Оксана Миколаївна. — Щоправда, це буде складніше, ніж виселити тимчасових мешканців. Подружжя зазвичай має право користуватися житлом одне одного, якщо немає шлюбного договору. Але у вашій справі є суттєва обставина: квартира була придбана до шлюбу й належить особисто вам. Жодних майнових прав на неї ваш чоловік не має.
Марта слухала й відчувала, як усередині наростає важка, кам’яна рішучість. Вона не збиралася виганяти Дмитра. Принаймні ще вчора така думка здавалася їй жорстокою і майже неможливою. Але після ночі без сну на чужому дивані, після десятків перечитаних повідомлень, у яких виправдання перемішувалися з брехнею, Марта розуміла: межу вже перейдено.
— Я хочу, щоб він пішов, — сказала вона рівно. — Не обов’язково сьогодні, але найближчим часом. А ці люди… квартиранти… мають звільнити квартиру негайно.
Оксана Миколаївна знову кивнула й почала пояснювати послідовність дій. Марта занотовувала кожен пункт і ловила себе на тому, що з кожним словом дедалі далі відходить від життя, яке ще недавно вважала своїм. Воно закінчилося вчора — тієї миті, коли вона відчинила двері й побачила в передпокої чуже взуття.
До квартири вона повернулася за дві години. Мешканці були вдома: Марія Іванівна мила посуд, Андрій сидів на кухні з чашкою чаю, а хлопчик, схилившись над телефоном, грав у якусь гру.
— Я говорила з юристкою, — повідомила Марта, проходячи до вітальні. — У вас є два дні. Після цього я матиму право звернутися до поліції та до суду. Я не хочу доводити до цього, тому прошу: знайдіть інший варіант якомога швидше.
Марія Іванівна витерла руки рушником і вийшла з кухні.
— Марто, люба, ми вже шукаємо, — заговорила вона винувато. — Андрій сьогодні поїде дивитися кімнату. Але ви ж розумієте… усі гроші ми віддали Дмитрові Сергійовичу. Завдаток, перший місяць. А він тепер слухавки не бере.
— Це не моя проблема, — відповіла Марта, хоча всередині все болісно стиснулося. — Я дала вам три дні, а не два. Скористайтеся цим.
Андрій підвівся з-за столу. Високий, зморений, із почервонілими від безсоння очима.
— А ви зовсім не можете піти нам назустріч? — запитав він. — Хоча б тиждень?
— Не можу, — Марта похитала головою. — Вибачте. Але це мій дім. Я його нікому не здавала. І я хочу повернутися сюди.
— А ваш чоловік? — Марія Іванівна притисла долоні до грудей. — Що він на це скаже?
— Мій чоловік більше тут не житиме, — вимовила Марта й сама відчула, як ці слова зависли в кімнаті важкою, остаточною правдою. — Тож посилатися на нього більше немає сенсу.
Вона пішла до своєї спальні, яка й досі була зачинена навісним замком. Ключів у неї не було, тому Марта викликала майстра. Той приїхав за годину й без зайвих запитань відчинив двері.
У спальні панував безлад. Дмитро, очевидно, збирався поспіхом: шафи лишилися розчиненими, речі були розкидані, на підлозі валялася його стара футболка. Але справжній удар чекав не там. На тумбочці біля ліжка лежала пачка документів, стягнута гумкою.
Марта зняла гумку й почала переглядати аркуші. Копія договору оренди з нинішніми мешканцями. Ще одна копія — уже з іншими людьми. Потім ще одна. Виявилося, Дмитро здавав квартиру не вперше. Він робив це протягом останніх шести місяців — щоразу ненадовго, підлаштовуючись під її рідкісні відрядження, щоб вона нічого не помітила.
Вона сіла на край ліжка, відчуваючи, як світ довкола остаточно тріскається. Пів року. Пів року він обманював її. Пів року приводив у її дім сторонніх людей, щойно вона їхала. Пів року розповідав, що поливає квіти, перевіряє крани й наглядає за квартирою. Пів року жив подвійним життям.
Задзвонив телефон. Дмитро.
— Ти відчинила спальню? — запитав він замість привітання.
— Я знайшла документи, — сказала Марта. — Ти й раніше здавав мою квартиру, я правильно зрозуміла?
У відповідь запала тиша. Така сама довга, як учора. І така сама викривальна.
— Я збирався тобі сказати, — нарешті видавив він. — Просто боявся.
— Чого саме ти боявся?
— Твоєї реакції.
— І правильно боявся, — сухо промовила Марта. — Де ти взяв ключі?
— Я зробив дублікати.
— Коли?
— Давно. Ще торік.
Марта заплющила очі. Вона згадала, як Дмитро все літо кудись зникав, щось вигадував, говорив про додатковий заробіток. Вона тоді щиро думала, що він нарешті знайшов підробіток.
