А насправді весь цей час він пускав у її помешкання сторонніх людей, брав за це гроші й витрачав їх бозна-куди.
— На що пішли ці гроші? — тихо спитала Марта.
— У нас були потреби… Я закривав борги.
— Які ще борги?
— Марто, не телефоном. Давай зустрінемося, я все поясню.
— Ні. Пояснюй зараз.
Дмитро затнувся. У слухавці стало чути його важке дихання, і Марта раптом дуже чітко зрозуміла: він або бреше, або приховує найголовніше. А може, просто не наважується сказати, що гроші розчинилися в чомусь такому, про що вона навіть думати не хотіла.
— Даю тобі три дні, — сказала вона рівним голосом. — Забереш свої речі. Дякую, що хоч документи й прикраси не зачепив. Ключі залишиш у поштовій скриньці.
— Ти мене виганяєш? — у його голосі прозвучало щире здивування. Таке живе, непідробне, ніби він і справді не припускав, що за все це доведеться відповідати.
— Так, — відповіла Марта. — Саме так.
Вона припинила розмову, підвелася з ліжка й узялася збирати речі. Не свої — його.
За два дні квартира спорожніла. Мешканці з’їхали: Андрій знайшов кімнату в гуртожитку десь на околиці, Марія Іванівна з онуком подалися туди ж — тимчасово, поки не підшукають щось дешевше. Марта навіть дала їм п’ять тисяч гривень на дорогу. Не тому, що раптом розчулилася. Просто їй не хотілося почуватися безсердечною людиною.
Дмитро забрав свої речі вночі. Не подзвонив, не попередив, не залишив жодного повідомлення. Вранці Марта знайшла ключі в поштовій скриньці, а разом із ними — коротку записку: «Ти не права. Я хотів як краще. Ти не цінуєш моїх старань».
Вона перечитала ці кілька рядків двічі. Потім розірвала папірець на дрібні шматки й викинула. «Хотів як краще». «Мої старання». Він і справді намагався переконати себе, що брехати дружині й здавати її квартиру без дозволу — це турбота. Марта вже навіть не здивувалася. За вісім років вона добре вивчила цю його рису: Дмитро ніколи не визнавав провини. Завжди знаходив виправдання. Завжди примудрявся перекласти відповідальність на когось іншого.
Тепер це вже не мало значення.
За тиждень Марта подала заяву на розлучення. Позов віднесла до районного суду, додавши копії документів на квартиру, знайдені в спальні договори оренди та скриншоти листувань, де Дмитро фактично визнавав, що здавав житло без її згоди.
Адвокатка запевнила: процес не затягнеться. Спільних дітей у них не було, а майна, яке справді доведеться ділити, майже не існувало. Навіть машина була оформлена на Марту — у кредиті, який вона сама й виплачувала.
— Він може спробувати заперечувати, — попередила Оксана Миколаївна. — Може вимагати поділу майна, набутого у шлюбі. Але, відверто кажучи, ділити там майже нічого.
— Нехай пробує, — спокійно сказала Марта. — Мені вже байдуже.
Злості в ній не лишилося. Вона перегоріла десь на третій день, а на її місці з’явилася порожнеча — дивна, незвична, глуха. Вісім років не викинеш із життя одним помахом руки. Вісім років — це спільні звички, ранкові ритуали, дурні жарти, поїздки, вечори під ковдрою, улюблені чашки, знайомі інтонації. Навіть якщо людина виявилася зовсім не тією, за кого себе видавала, стерти її з пам’яті неможливо.
Але й залишати поруч — також.
Марта змінила замки на всіх дверях, поставила сигналізацію й камеру в передпокої. Тепер, їдучи у відрядження, вона відкривала застосунок у телефоні й бачила: у її квартирі порожньо. Ніхто не ходить кімнатами, не торкається її речей, не приводить чужих людей.
Квіти вона навчилася поливати сама — перед від’їздом ставила горщики в таз із водою. Побутову техніку перевіряла через систему «розумного дому». Навіть сміття почала виносити власноруч і швидко з’ясувала, що нічого складного в цьому немає.
Одного разу, вже за місяць після офіційного розлучення, їй зателефонували з незнайомого номера. Якби Марта знала, хто це, не підняла б слухавку.
— Марто, привіт, — голос Дмитра звучав одночасно винувато й нахабно. — Як ти?
— Що тобі потрібно? — запитала вона без привітання.
— Я просто… скучив. Може, побачимося?
— Навіщо?
Він замовк. Марта чула, як він мнеться, як добирає слова, намагаючись обрати правильний тон.
— Я хочу попросити вибачення, — нарешті промовив Дмитро. — По-справжньому. Я був неправий. Я все зрозумів. Може, даси мені шанс?
— Ти зрозумів, що здавав мою квартиру в мене за спиною? Чи зрозумів лише те, що я тебе вигнала?
— Ну… і те, і те.
— Ні, — сказала Марта. — Нічого ти не зрозумів. Якби зрозумів, не телефонував би мені з проханням зустрітися. Ти просто залишив би мене в спокої.
Вона завершила виклик і відразу додала номер до чорного списку.
Того ж вечора Марта сиділа на кухні, пила чай з імбиром і дивилася у вікно на місто. Її вікна виходили в тихий двір зі старими липами. Зараз дерева стояли голі, темні, трохи сумні. Але весна вже була близько, і незабаром на гілках з’являться бруньки, а потім — цвіт.
Марта думала про майбутнє. Робота, квартира, подруги, подорожі — усе це залишилося з нею. А той, хто мав бути її опорою, виявився лише випадковим попутником. Прикро? Так. Болісно? Безперечно. Але не смертельно.
Вона згадала бабусю, яка колись залишила їй цю квартиру. Бабуся часто казала: «Майно — не головне, Мартусю. Головне, щоб дім був твоїм. Не тільки за паперами, а по-справжньому. Якщо в домі господарюють чужі, це вже не дім».
Тоді Марта не надто розуміла ці слова. Тепер зрозуміла.
Вона допила чай, сполоснула чашку й пішла до спальні. На тумбочці біля ліжка лежала папка з новими документами: заява про розірвання шлюбу була зареєстрована, судове рішення вже отримане, усе нарешті ставало завершеним. Марта відкрила папку, ще раз переглянула останню сторінку й поклала її назад.
Усе налагодиться, подумала вона. Не одразу, але налагодиться. А Дмитро… Дмитро залишиться в минулому. Саме там, де йому місце.
Ключі від цієї квартири більше нікому не потрібні. Лише їй.
