— А ти… через якусь чужу жінку…
— Олена мені не чужа. Вона моя дружина, — різко перебив її Максим. — І якщо ти не здатна цього прийняти, то… мені справді дуже шкода.
Галина Михайлівна більше не сказала ні слова. Вона розвернулася й попрямувала до виходу. Уже на порозі зупинилася, кинула через плече важкий погляд.
— Ще пошкодуєш, Максиме. Коли вона тебе покине — а вона покине, от побачиш, — не прибігай тоді до мене плакатися!
Двері грюкнули так, що в кухні здригнулося скло.
Максим і Олена залишилися стояти посеред кухні, наче їх обох раптом оглушило. Кілька хвилин вони мовчали, намагаючись усвідомити, що щойно сталося.
— Дякую, — нарешті тихо промовила Олена.
Максим обійняв її й міцно притис до себе.
— Пробач, що я так довго на це не наважувався. Просто… вона все-таки моя мати.
— Я розумію, — Олена поклала голову йому на плече. — Але я вже почала думати, що ти ніколи не станеш на мій бік.
— Я завжди був із тобою. Просто боявся її ранити. Вона й справді піднімала мене сама, багато чим пожертвувала…
— Але це не дає їй права керувати твоїм життям, — м’яко сказала Олена. — У тебе є право на власну сім’ю і на власні рішення.
Максим повільно кивнув.
— Знаєш… можливо, так навіть краще. Неможливо вічно жити за її наказами.
Наступні дні минали в дивній, майже неприродній тиші. Галина Михайлівна не телефонувала — а для неї це було щось небачене. Зазвичай вона могла набрати сина по кілька разів на день, аби впевнитися, де він, що робить і чи все відбувається так, як вона вважає правильним.
— Може, мені все ж подзвонити їй? — не витримав Максим на третій день. — А раптом із нею щось сталося?
Олена похитала головою.
— Максиме, це маніпуляція. Вона чекає, що ти першим прибіжиш просити вибачення.
— Але ж вона може захворіти…
— Якби їй було зле, вона вже десять разів зателефонувала б і докладно розповіла, як страждає, — розсудливо зауважила Олена. — Твоя мама не з тих людей, хто мовчки терпить.
І справді, на п’ятий день Галина Михайлівна нагадала про себе — щоправда, не напряму. Максиму зателефонувала його тітка Віра.
— Максимчику, що у вас там сталося? — схвильовано запитала вона. — Галя сама не своя, цілими днями плаче!
— Тітко Віро, мама сама довела все до цього, — втомлено відповів Максим. — Вона поставила мене перед вибором: або вона, або моя дружина. І що я мав зробити?
— Ну, я не знаю… Можна було якось м’якше… Вона ж тебе сама виростила!
— Я їй за це вдячний. Але вдячність не означає, що я до кінця життя повинен виконувати її вказівки.
Тітка Віра важко зітхнула.
— Максимчику, вона ж не зі злості. Вона просто боїться тебе втратити. Ти в неї один.
— Вона мене не втратить. Але їй доведеться змиритися з тим, що в мене є дружина. І що з Оленою треба поводитися з повагою.
— Я з нею поговорю, — пообіцяла тітка Віра. — Та й ти подумай, може, варто помиритися. Як-не-як, вона твоя мати…
Після розмови Максим довго сидів мовчки, втупившись в одну точку.
— Може, мені й справді піти першим? — запитав він Олену. — Ну… щоб помиритися.
— А що зміниться? — спокійно відповіла вона. — Ти попросиш вибачення, вона зробить вигляд, що великодушно тебе пробачила, а потім усе почнеться спочатку. Вона знову командуватиме нашим життям, зневажатиме мене й тиснутиме на тебе.
— Але вона ж моя мама…
— Максиме, я не прошу тебе відмовлятися від неї. Я прошу лише одного: щоб вона ставилася до мене по-людськи. Невже це так багато?
Максим заперечно похитав головою.
— Ні. Ти маєш рацію. Якщо ми зараз поступимося, нічого не зміниться.
Минув тиждень. До відпустки залишалося три дні, і Олена з Максимом саме складали речі. Уперше за багато місяців вони відчули, ніби можуть дихати вільніше, без постійного нагляду й контролю з боку свекрухи.
І саме тоді пролунав дзвінок у двері.
На порозі стояла Галина Михайлівна. Але це була не та горда, войовнича жінка, до якої вони звикли. Перед ними стояла ніби її зламана, постаріла тінь.
— Можна зайти? — тихо спитала вона.
Максим розгублено відступив убік, пропускаючи її до квартири. Олена вийшла зі спальні й завмерла, побачивши свекруху.
— Я… хочу поговорити, — промовила Галина Михайлівна, і вперше в її голосі не було ворожості. — З вами обома.
Вони перейшли до вітальні. Галина Михайлівна опустилася в крісло й нервово зчепила пальці в замок.