Руки, покладені на коліна, ледь помітно тремтіли.
— Останніми днями я багато про що передумала, — нарешті заговорила вона. — Віра зі мною розмовляла… та й не лише вона. І я зрозуміла: я була неправа.
Олена з Максимом переглянулися. Такого повороту вони точно не чекали.
— Я справді боялася втратити сина, — повільно продовжила Галина Михайлівна. — Він у мене один. Я стільки років жила заради нього, усе для нього робила… А коли з’явилася ти, Олено, мені здалося, що я більше не потрібна. Що мене відсунули вбік.
— Мамо, ти ніколи не будеш зайвою, — тихо сказав Максим.
— Тепер я це розумію. А тоді… тоді мені здавалося, ніби ти йдеш від мене. І я почала боротися. Дурість, правда?
Вона гірко всміхнулася, не підводячи очей.
— Є в мене подруга, Людмила. Її син теж одружився. Вона весь час повторювала: не лізь у їхнє життя, дай дітям самим будувати сім’ю. А я не слухала. Думала, що вона байдужа мати. А виявилося — мудра жінка. У неї чудові стосунки з невісткою, онуки її обожнюють…
Галина Михайлівна нарешті подивилася на Олену.
— Пробач мені, Олено. Я поводилася жахливо. Називала тебе «цією», ображала, принижувала, говорила речі, за які мені тепер соромно. Дуже соромно.
Олена не відразу знайшла, що відповісти. Після трьох років напруги було важко в одну мить повірити, що все справді змінилося.
— Я… можу зрозуміти ваші почуття, Галино Михайлівно. Можливо, на вашому місці я теж боялася б за близьку людину.
— Не виправдовуй мене, — похитала головою свекруха. — Винна була я. І хочу попросити вибачення. У тебе. У Максима. У вас обох. Якщо ви дасте мені шанс, я спробую стати іншою.
— Звісно, мамо, — Максим підвівся й обійняв її. — Ми ж сім’я. Усі ми.
Галина Михайлівна притулилася до сина й розплакалася.
— Я так боялася, що втратила тебе…
— Ніхто нікого не втратив, — Олена теж піднялася й несміливо поклала долоню свекрусі на плече. — Просто нам усім знадобився час, щоб навчитися жити поруч і не ранити одне одного.
Галина Михайлівна крізь сльози глянула на неї.
— Ти хороша дівчина, Олено. Я рада, що в мого сина така дружина. Справді рада.
Вони ще довго сиділи втрьох, пили чай і говорили. Уперше за три роки — без докорів, претензій і прихованої образи.
— Щодо вашої відпустки, — згодом сказала Галина Михайлівна. — Їдьте. Вам обом треба відпочити. А я… якщо хочете, догляну за квартирою. Квіти поллю, пошту заберу, усе перевірю.
— Дякуємо, мамо, — Максим усміхнувся.
— І ще одне, — вона дістала з сумки конверт і простягнула їм. — Це вам. На поїздку.
— Мамо, не треба, — почав Максим, але вона зупинила його жестом.
— Треба. Вважайте це моїм вибаченням. І… весільним подарунком. Хоч і дуже запізнілим.
У конверті лежали п’ятдесят тисяч гривень.
— Галино Михайлівно, це надто багато, — розгублено сказала Олена.
— Нічого не багато. Ви й так мені стільки повернули за той початковий внесок… А я хочу, щоб ми почали з чистої сторінки. Без боргів. Без рахунків. Без відчуття, що хтось комусь щось винен.
Коли свекруха пішла, Олена й Максим ще довго сиділи на дивані, притулившись одне до одного.
— Я досі не можу повірити, що це справді сталося, — прошепотіла Олена.
— Я теж. Але мені легко на душі. Я радий, що все закінчилося саме так.
— Думаєш, вона й справді зміниться?
— Не знаю, — чесно відповів Максим. — Але вона хоче спробувати. А ми маємо дати їй цю можливість.
Олена кивнула.
— Знаєш… коли повернемося, можна буде запросити її до нас на вихідні.
Максим здивовано подивився на дружину.
— Ти серйозно?
— Так. Вона старається. І вона твоя мама. Частина нашої родини.
Він ніжно поцілував Олену.
— Дякую тобі. За терпіння. За розуміння. І за те, що не змусила мене робити страшний вибір.
— Я ніколи не поставила б тебе між собою і твоєю матір’ю. Це було б жорстоко. Я лише хотіла, щоб нас поважали.
— І ти цього домоглася.
— Ми домоглися, — поправила його Олена. — Разом.
За три дні вони полетіли до Туреччини. До аеропорту їх проводжала Галина Михайлівна: принесла в дорогу домашню випічку й, трохи ніяковіючи, але щиро, обійняла невістку на прощання.
— Добре вам відпочити, діти. І… бережіть одне одного.
У літаку Олена дивилася крізь ілюмінатор на землю, що повільно віддалялася, і думала: інколи сім’ї потрібна криза, аби вона нарешті стала справжньою. А повагу неможливо вибити чи вимагати силою — її можна тільки заслужити. З обох боків.