— Допомогти синові? — Оксана ледь помітно підняла брови. — Андрію, ти не просив. Ти наказував мені закрити чужі проблеми моїми грошима. Але річ навіть не в цьому. За всі ці п’ять років я для тебе була не дружиною, а зручним додатком до побуту. Безоплатною хатньою робітницею, кухаркою, касою взаємодопомоги й людиною, яка тягне на собі спільне життя. Я втомилася. І більше так не житиму.
Обличчя Андрія стало майже сірим. На мить у його погляді промайнув справжній переляк, але він одразу ж сховався за люттю. До нього нарешті дійшло: звичний комфорт, у якому він так зручно влаштувався, вислизає з-під ніг.
— Ти ще пошкодуєш! — зірвався він на крик. — Думаєш, можна отак узяти й виставити чоловіка за двері? Ми офіційно одружені! Я маю право тут жити! І взагалі, ще побачимо, як майно ділитимемо. Я теж сюди вкладався! Ремонт у коридорі робив, між іншим!
Оксана трохи нахилила голову й уважно подивилася на чоловіка, з яким колись ділила ліжко, плани й будні. Тепер він здавався їй не страшним, а жалюгідним — у цій гарячковій спробі вчепитися бодай за щось наостанок.
— Ти хотів сказати, що переклеїв шпалери за мої кошти? — спокійно уточнила вона. — Андрію, не сміши мене й не принижуйся ще більше. Цю квартиру я купила за вісім років до того, як ми пішли до РАЦСу. За Сімейним кодексом ти не маєш на неї жодних прав. Це моє майно, набуте до шлюбу. А щодо твоїх “вкладень”… Якщо хочеш, можемо підняти виписки з банківських карток за останні роки й подивитися, хто, скільки і на що витрачав. Повір, підсумок буде далеко не на твою користь.
Він аж захлинувся від обурення. Рот відкривався, ніби він хапав повітря, але слів не знаходилося. Її підготовленість, холодна впевненість і повна відсутність страху збивали його з пантелику. Йому не було за що зачепитися.
— І ще одне, — додала Оксана, не відводячи погляду. — Дуже раджу тобі не намагатися оформити кредит чи позику під будь-яку заставу, прикриваючись тим, що ти нібито дієш як сімейна людина. У понеділок зранку я подаю заяву на розлучення. Усі борги, які ти візьмеш від сьогодні, будуть визнані твоїми особистими зобов’язаннями, а не витратами на потреби родини. Я подбаю, щоб це було зафіксовано.
Андрій дивився на неї так, ніби бачив уперше. Зникла тиха, поступлива Оксана, яка роками гасила сварки, ковтала образи й намагалася не загострювати конфлікти. Перед ним стояла доросла жінка, спокійна, зібрана й готова захищати себе.
— Стерво, — кинув він крізь зуби, вчепившись у ручку валізи. — Яка ж ти стерва. Залишишся на старість сама зі своїми грошима. Така холодна й розважлива нікому не буде потрібна.
— Щасливої дороги, Андрію, — Оксана зробила крок убік, звільняючи йому прохід до дверей.
Він, бурмочучи лайку, потяг валізи на сходовий майданчик, різким рухом закинув спортивну сумку на плече. Біля порога ще раз озирнувся. Чекав, мабуть, що вона покличе його назад, заплаче, схаменеться, попросить залишитися.
Оксана мовчала.
Андрій відвернувся й важко пішов до ліфта, гупаючи підошвами по бетонній підлозі.
Вона зачинила двері. Двічі провернула ключ у замку. Потім засунула засув.
У квартирі запанувала тиша — така глибока, що спершу аж дзвеніло у вухах. Оксана пройшла на кухню, налила собі свіжої кави й стала біля вікна. Осіннє сонце несміливо пробивалося крізь сірі хмари, торкаючись жовтого листя на деревах у дворі.
У грудях більше не було ні каменя, ні гіркоти, ні давньої образи. Лише дивне, майже незвичне відчуття легкості. Наче вона нарешті скинула з плечей важкий наплічник, набитий камінням, який тягла вгору багато років.
Оксана зробила ковток гарячої кави й усміхнулася.
Навесні вона обов’язково поставить нові вікна у своєму будиночку за містом. Найкращі — з широкими підвіконнями, на яких цвістиме герань. І більше ніхто не посміє назвати її улюблений дім халупою.
Життя тільки починалося.