Етап 6. Порожнеча, від якої не стає легше
Переїзд призначили на останній день місяця.
Вантажники один за одним винесли коробки, диван, Софіїн велосипед, кухонні стільці, пральну машину, яку Дмитро з Оксаною купували вже самі. У квартирі, де вони прожили стільки років, залишилися лише голі стіни, старезна чужа шафа, плита та важкий запах пилу, що піднявся з кутків.
Світлана Миколаївна приїхала забирати ключі.
Вона переступила поріг, обвела очима коридор і завмерла.
— А холодильник де? — сухо запитала вона.
— Наш був. Ми його забрали.
— А пральна машина?
— Так само наша.
— А диван із кімнати?
— Його теж купували ми, — спокійно відповів Дмитро.
Світлана Миколаївна пройшла далі. Вітальня виглядала майже порожньою. На підлозі залишилися світлі прямокутники там, де роками стояли меблі. І раптом Оксана побачила це житло ніби збоку — без їхніх речей, без Софіїних малюнків на холодильнику, без подушок, книжок і чашок. Це був уже не дім, а просто квадратні метри з вицвілими шпалерами.
— Ви що, винесли геть усе? — голос Світлани Миколаївни зірвався на неприємну ноту.
Дмитро втомлено потер перенісся.
— Мамо, ми забрали тільки те, що належить нам.
— І як тут тепер жити?
Оксана підвела на неї очі.
— Ви ж самі хотіли розпоряджатися квартирою на власний розсуд.
Обличчя свекрухи зблідло.
— Я думала, ви хоча б найнеобхідніше залишите.
— Ми залишили все, що ваше, — тихо сказала Оксана.
Наталія, яка приїхала разом із матір’ю, зазирнула на кухню, потім у кімнату й скривилася.
— Мамо, я тут точно не житиму. Тут же порожньо.
Світлана Миколаївна різко обернулася до неї.
— А на що ти розраховувала?
— Ну… що вони меблі не заберуть. І ремонт буде нормальний. Мені ж ательє відкривати треба, а не тут усе переробляти.
Дмитро ледь усміхнувся. Не весело — гірко.
— Ось така вона, родинна підтримка.
Оксана поклала ключі на підвіконня.
— Ми звільнили квартиру, як ви й вимагали.
Етап 7. Двері, які зачиняються своїм ключем
Нове житло зустріло їх запахом свіжої фарби, будівельного пилу й чужої порожнечі. Але Софія носилася кімнатами так, ніби потрапила в казковий палац.
— Це моя кімната? Справді моя?
— Твоя, — усміхнувся Дмитро. — Шпалери тільки разом виберемо.
Оксана присіла просто на коробку посеред кухні й несподівано розплакалася. Не від розпачу. Не від жалю. Просто напруга, яка тримала її тижнями, нарешті відпустила. Дмитро опустився поруч і обійняв її за плечі.
— Ми вдома, — сказав він.
— З іпотекою на двадцять років, — крізь сльози відповіла вона.
— Зате без ультиматумів.
Вони засміялися, і сміх змішався зі сльозами.
Перші тижні були виснажливими. Спали на матраці, вечеряли, поставивши тарілки на коробки, годинами шукали сіль, викрутку чи дитячі шкарпетки, сперечалися через колір штор і місце для шафи. Та щовечора Оксана замикала двері власним ключем і відчувала те, чого давно не мала, — спокій.
Світлана Миколаївна спершу не телефонувала зовсім. Потім набрала Дмитра.
— У квартирі холодно. Вікна треба міняти.
— Мамо, у спальні й дитячій ми їх уже міняли. За свої гроші. А про кухню та другу кімнату ти тоді сказала, що й так зійде.
— Отже, мали зробити все до кінця!
— Ні.
Це коротке слово стало для Дмитра новим досвідом. Давалося воно важко, зате виявилося потрібним.
Світлана Миколаївна кинула слухавку.
Етап 8. Ательє без чужої фінансової подушки
Минуло два місяці, і Наталія все ж відкрила ательє. Щоправда, не в людному приміщенні біля ринку, про яке мріяла, а в маленькому закутку при хімчистці. Гроші їй дала мати: зняла частину заощаджень, продала стару машину покійного чоловіка, ще й позичила у сусідки.
Першого місяця Наталія надсилала в родинний чат світлини вивіски й скриншоти повідомлень від задоволених клієнток. Другого — почала нарікати на оренду. Третього — обурювалася, що люди хочуть «дешево й на вчора». Четвертого — скаржилася на податки, які, за її словами, «раптом виявилися величезними».
Оксана на це не реагувала.
Якось Дмитро показав їй повідомлення від матері:
«Якби ви тоді дали шістсот тисяч гривень, Наталія змогла б нормально розкрутитися. А тепер мучиться».
Оксана сумно всміхнулася.
— Тобто винні, як завжди, ми.
— Звісно, — зітхнув Дмитро. — Ми ж не оплатили мрію без жодного бізнес-плану.
Він трохи подумав і написав матері:
«Мамо, ми бажаємо Наталії успіху, але наші гроші більше не обговорюємо».
Відповідь прийшла майже одразу:
«Ти став чужим».
Дмитро довго дивився на екран, а потім мовчки видалив повідомлення.
— Боляче? — тихо спитала Оксана.
— Так, — чесно відповів він. — Але раніше було ще болючіше, коли я намагався бути добрим для всіх, окрім вас.
Оксана взяла його за руку.