Того ж вечора Софія принесла з кімнати малюнок. На аркуші був їхній новий дім: вікно, у ньому троє людей, а внизу нерівними дитячими літерами написано: «Тут нас не виганяють».
Оксана довго дивилася на ці слова, а потім обережно поклала малюнок у теку з документами на квартиру.
Етап 9. Порожня квартира чекає на мешканців
Світлана Миколаївна взялася здавати старе житло в оренду.
Та охочих не знаходилося. Квартира стояла майже без меблів, ремонт був зроблений лише частково, кухня давно просила оновлення. Люди приходили, оглядали кімнати, ввічливо кивали й більше не телефонували. Один молодий хлопець навіть не став добирати слів:
— За таку суму тут хоча б холодильник мав би бути.
Світлана Миколаївна образилася й одразу набрала Дмитра.
— Ви могли б залишити холодильник, поки все не налагодиться. Він же вам старий, не новий.
— Мамо, ми ним користуємося.
— То купили б собі новий!
— За які гроші?
— Ну у вас же іпотека. Якщо банк вам довірився, значить, гроші є.
Дмитро заплющив очі й повільно видихнув.
— Мамо, я зараз зайнятий.
У цей час Оксана разом із Софією клеїла наліпки на нові полиці. Вона чула всю розмову, але вже не відчувала колишньої злості. Раніше такі дзвінки могли зіпсувати їй увесь вечір. Тепер голос свекрухи сприймався як далекий шум за стіною — неприємний, але не небезпечний.
За тиждень Світлана Миколаївна приїхала до них без попередження.
Тільки цього разу двері перед нею не відчинили навстіж. Дмитро відкрив їх лише на ланцюжок.
— Мамо, треба було спершу зателефонувати.
Вона розгублено кліпнула.
— Я ж твоя мати.
— Саме тому могла б попередити.
Світлана Миколаївна зазирнула йому через плече. Побачила світлий коридор, нові шпалери, маленькі Софійчині чобітки біля стіни. Оксана стояла трохи далі, спокійна й мовчазна.
— Я хотіла подивитися, як ви тут облаштувалися.
— Зараз нам незручно.
Обличчя свекрухи зблідло.
— Ти мене на порозі тримаєш?
Дмитро відповів тихо, але без вагання:
— Ми вчимося жити у власному домі за власними правилами.
І зачинив двері.
Оксана підійшла ближче й поклала долоню йому на плече.
— Ти витримав.
— Ледь-ледь.
— Але ж витримав.
Етап 10. Хто залишився у порожній квартирі
Навесні стара квартира так і стояла майже порожня. Світлана Миколаївна іноді залишалася там ночувати після поїздок у місто, проте надовго не затримувалася й швидко поверталася на дачу. Наталія остаточно відмовилася там жити: сказала, що до ательє їй далеко, а в самій квартирі надто тоскно.
Світлана Миколаївна отримала саме те, чого так наполегливо домагалася: квартиру без мешканців, без меблів, без дитячого сміху на кухні, без комунальних платежів, які раніше справно сплачували Дмитро й Оксана. І без сина, котрий тепер не кидався до телефону з першого дзвінка.
Одного дня вона все ж зателефонувала Оксані.
— Софія сумує? — несподівано запитала вона.
Оксана глянула на доньку, яка сиділа за новим столом і робила уроки.
— Вона звикає.
— Я хотіла б побачити онуку.
— Подзвоніть Дмитрові. Домовтеся заздалегідь.
На тому кінці слухавки запала пауза.
— Оксано… тоді я погарячкувала.
Це ще не було вибаченням. Але вже й не звучало як наказ.
— Так, Світлано Миколаївно. Погарячкували.
Свекруха помовчала ще трохи.
— Я думала, ви злякаєтеся.
Оксана заплющила очі. Ось воно. Нарешті прозвучала правда.
— Ми й злякалися. Просто не так, як ви очікували.
Після розмови Оксана вийшла на балкон. Унизу гомонів двір. У кімнаті сміялася Софія, а Дмитро на кухні щось шукав у шухлядах і питав, куди поділася відкривачка.
Їхнє життя не стало безтурботним. Іпотека тиснула щомісяця. Ремонт постійно вимагав нових витрат. Стосунки з матір’ю Дмитра залишалися напруженими, обережними, прохолодними. Але тепер усі труднощі належали їм самим. Вони не були нав’язані чужими умовами, образами чи ультиматумами.
Увечері Дмитро поставив на стіл чай і сів поруч.
— Мама щось визнала?
— Майже. Сказала, що розраховувала нас налякати.
Він сумно всміхнувся.
— А ми злякалися й купили квартиру.
— Найкращий переляк у нашому житті.
Дмитро засміявся.
Оксана перевела погляд на ключі, що лежали в мисці біля дверей. Тепер ніхто не міг сказати їм: «До кінця місяця з’їжджайте». Ніхто не міг перетворити їхні заощадження на обов’язковий родинний внесок. Ніхто не мав права називати допомогою те, за чим ховався тиск.
А в старій квартирі залишилася тільки Світлана Миколаївна.
З порожніми кімнатами.
З порожнім місцем, де колись стояв холодильник.
І з гірким розумінням: іноді, виганяючи людей зі своєї квартири, можна ненароком вигнати зі свого життя тепло.