Біля головного входу до ресторану гомоніли гості. Одні обурено розмахували руками, інші збивалися в купки й перешіптувалися, хтось поспіхом намагався викликати таксі. Голос Лариси Михайлівни лунав найвиразніше:
— У дівчинки просто нерви здали. Ми все владнаємо.
Моя мама відповіла їй так рівно й холодно, що я почула кожне слово навіть крізь зачинені двері:
— У дівчинки є власна квартира. І розум на місці. А от у вашого сина з повагою до людей очевидні труднощі.
Я вийшла не через зал, а службовими дверима. Дощ майже вщух, лише з карнизів ще зривалися рідкі краплі. У повітрі змішалися запах мокрого асфальту й липового цвіту. Наталія хотіла поїхати зі мною, та я зупинила її:
— Не треба. Я хочу побути сама.
— Ти точно витримаєш?
— Я вже витримала.
Таксі я зупинила біля сусіднього двору. Водій глянув на мене в дзеркало: простий лляний сарафан, весільна зачіска, на колінах — букет білих півоній.
— Свято не склалося? — обережно поцікавився він.
— Навпаки. Воно вчасно закінчилося.
Більше він не став ні про що питати.
Удома я насамперед забрала в консьєржки запасний ключ, який залишала на випадок аварії, і піднялася до себе. Двері відчинилися майже беззвучно. У квартирі все було саме так, як я любила: біля вікна на столі лежала сантиметрова стрічка, на спинці стільця висів недошитий жакет, на підвіконні зеленів горщик із базиліком. Це було моє життя. Невелике, інколи тісне, зате своє.
Я викрутила зі старого замка личинку й поклала її на долоню. Колись сусід із третього поверху показував мені, як це робиться, коли в мене почав заїдати ключ. Тоді я лише засміялася:
— Мені б сукні шити, а не із замками морочитися.
А він серйозно відповів:
— Жінці у власній квартирі корисно вміти і те, й інше.
Новий замок лежав у шухляді комода. Я купила його після того ранку, коли Дмитро прийшов без попередження, просто відімкнув двері своїм ключем і, усміхаючись, сказав:
— Сюрприз.
Тоді я нічого не відповіла. Лише сховала коробку під білизну. Мабуть, розум уже все зрозумів значно раніше, просто серце не встигало за ним.
Із замком я провозилася довго. За той час я б устигла підігнати сукню по фігурі, а з металом почувалася незграбною ученицею. Викрутка раз у раз зісковзувала, гвинт падав на підлогу, пальці нищило від напруження. Та коли новий ключ нарешті легко повернувся в новій личинці, я вперше за весь день усміхнулася.
Телефон шалено вібрував. Дмитро. Лариса Михайлівна. Невідомі номери. Потім посипалися повідомлення.
«Не ганьбися, повертайся».
«Гості питають, що їм казати».
«Я приїду, відчиниш».
«Ти зобов’язана все пояснити».
Я вимкнула звук.
Пояснювати мені більше не було кому.
Дмитро з’явився вже надвечір, коли мокрий двір за вікном почав тонути в сутінках. Спершу він дзвонив у домофон. Потім грюкав у двері. Далі заговорив просто крізь них:
— Оксано, відчини. Ми ж дорослі люди. Треба все вирішити.
Я сиділа на підлозі біля швейної машинки й розпорювала край весільної сукні. Не тому, що не чула його. Просто вперше за цей день мої руки робили щось зрозуміле.
— Я знаю, що ти вдома, — промовив він. — Не влаштовуй виставу.
Я й далі маленькими ножицями обережно підрізала шов, намагаючись не зачепити тканину.
— У мене ключ не підходить, — його голос раптом змінився. — Ти що, замок змінила?
Я мовчала.
— Оксано, це вже зовсім не смішно.
Ножиці клацнули. Нитка здалася.
— Відчини хоча б поговорити!
Я підійшла до дверей, але ланцюжок не зняла.
— Говори.
— Ти хоч розумієш, що накоїла? Люди приїхали, мама мало не зомліла. Ти зробила з мене посміховисько.
— Ти й сам непогано впорався.
— Через якийсь папірець? Через якусь квартиру?
— Не через квартиру, Дмитре. Через те, що ти вже визначив ціну мого життя.
За дверима він різко втягнув повітря.
— Я хотів сім’ю.
— Ні. Ти хотів зручну угоду: мою квартиру в обмін на свій спокій.
— Ти все перекручуєш.
— Іди.
— Я не піду, доки ми не домовимося.
— Тоді я викличу поліцію.
Він замовк. А потім ударив долонею по дверях. Не надто сильно, але досить, щоб у передпокої здригнулося дзеркало.
— Ти ще пошкодуєш.
— Уже ні.
Кроки в коридорі стихли не відразу. Він ще трохи стояв під дверима, ніби чекав, що я злякаюся власного рішення. Потім ліфт грюкнув стулками, і квартира занурилася в тишу.
Я повернулася до сукні. Відрізала довгий шлейф. Зняла мереживо з рукавів і акуратно склала окремо. Біла тканина лягла на стіл слухняною, чистою, майже беззахисною. З неї ще можна було зробити що завгодно: святкову сукенку для дівчинки, підкладку до жакета, чохол для манекена. Не кожен матеріал винен у тому, що його намагалися використати не за призначенням.
Коли в ательє засвітили першу лампу, я вже стояла біля розкрійного столу з пакетом у руках. Марія Іванівна сиділа біля вікна.