Перед нею стояла склянка в металевому підскляннику, з якої вона неквапливо сьорбала чай.
— Ну? — озвалася вона, навіть не звівши на мене очей.
— Весілля не відбулося.
— Бачу. У жінок, які таки вийшли заміж, крок інакший. А ти йдеш так, ніби з палаючої комори витягла швейну машинку.
Я мовчки поклала пакет на стіл.
— Можна я тут усе розберу?
— Не можна, а треба.
Вона підвелася, підійшла ближче й провела пальцями по тканині.
— Добре зроблено.
— Було.
— Робота як була доброю, так і лишилася. Помилився не шов, Оксано. Помилилася людина, яка вирішила, що сукня вже перетворює тебе на його власність.
Ми сіли поруч. Марія Іванівна розпорювала бічний шов, а я одну за одною знімала ґудзики. Без пояснень, без великих слів. Лише тихе потріскування ниток та дрібний дощ, що вибивав ритм по залізному козирку.
Мама зателефонувала саме тоді, коли я змотувала мереживо в рівний рулон.
— Як ти?
— Жива. Злюся. Але тримаюся.
— Він приходив?
— Приходив. Усередину не зайшов.
— І добре.
— Мамо, тобі за мене соромно?
Вона аж обурилася.
— Мені соромно тільки за те, що я раніше не спитала, чи ти щаслива. А все інше — не сором.
Додому я поверталася вже під ситним дощем. Біля під’їзду стояла Лариса Михайлівна. Без парасолі. Волосся вибилося з укладки, обличчя було сірим і втомленим.
— Оксано, — сказала вона. — Нам треба поговорити.
— Ні. Не треба.
— Ти молода, запальна. Не розумієш, що робиш. Дмитро страждає.
— Нехай звикає.
Вона стиснула губи.
— Квартира не зробить тебе щасливою.
— Можливо. Зате вона не вимагатиме, щоб я продавала себе заради чужого комфорту.
— Ти жорстока.
— Ні. Просто ви вперше почули відмову й назвали це жорстокістю.
Лариса Михайлівна ступила ближче.
— Дмитро хороший.
— Тоді хай стане хорошим без моєї квартири.
Вона відвернулася. Здавалося, їй дуже хотілося кинути щось дошкульне, звичне, відпрацьоване. Але двір був порожній, глядачів не знайшлося, і слова втратили свою гостроту.
— Він тебе любив, — нарешті промовила вона.
— Любов не приходить перед реєстрацією з паперами на підпис.
Я обійшла її й зайшла до під’їзду.
Після того вони більше не з’являлися. Ще кілька разів дзвонили, а потім замовкли. З рестораном, гостями й усіма домовленостями розбиралися вже без мене. Дмитро забрав свої коробки з балкона через сусіда — навіть не піднявся до моїх дверей. Ключі повернув, хоча вони й так уже нічого не відчиняли.
Я гадала, болітиме сильніше. Та біль виявився схожим на укол шпилькою: гострий, образливий, але одразу ясно, звідки її витягти.
Квартира поволі переставала пам’ятати Дмитра. Зникла його чашка з написом «головний у домі». Я винесла капці, які він сам собі купив і лишив біля дверей як натяк на майбутній переїзд. Зі стіни зняла календар, де він червоним маркером обвів дату весілля. На те місце повісила дерев’яну котушку від старих ниток, знайдену в ательє. Велику, потемнілу, з надщербленим боком. Чомусь вона пасувала моїй стіні значно краще за будь-який календар.
Сукню я не викинула. Із цупкого атласу пошила чохол для швейної машинки. З мережива зробила фіранку на маленьке вікно в робочому кутку. Ґудзики пересипала у скляну банку. Шлейф довго лежав окремо, аж поки я не зрозуміла, на що він мені.
Одного дня, коли замовлень не було, я підсунула до вікна вузький дерев’яний стілець. Той самий, на якому Дмитро колись сидів, гортав телефон і казав:
— Оксано, та кому потрібні ці перешивання? Знайшла б собі нормальну роботу.
Стілець був міцний, тільки сидіння протерлося. Я обтягнула його тканиною з весільного шлейфа. Білий атлас ліг рівно, без зморшок і перекосів. Уздовж краю пустила тоненьку строчку. Без троянд, без мережива, без бантиків. Просто чиста світла площина.
Коли стілець був готовий, я поставила його біля машинки. Сіла, натиснула на педаль і почула впевнений, рівний хід механізму. Машинка застрекотіла спокійно, ніби й вона чекала, коли з дому винесуть зайвий гамір.
На столі лежало нове замовлення — проста синя сукня для жінки, яка під час примірки сказала:
— Мені б таку, щоб я в ній була собою.
Я всміхнулася. Ось це завдання було зрозумілим.
За вікном після дощу світлішали дахи. Десь у траві біля ресторану, мабуть, і досі лежала моя обручка. Може, її знайшов двірник. Може, вона закотилася під кущ. Мені було байдуже. Обручка означала обіцянку, якої насправді не існувало. А стілець біля вікна означав місце, яке я залишила собі.
Я опустила лапку на тканину й повела першу строчку.
Відтоді я більше не підганяла себе під чужу викрійку.