– А я вагітна! Розумієте?
Відпустіть його! – повторила вона свою попередню промову.
– Я нікого не тримаю, – вимовила Людмила Вікторівна і зникла в під’їзді, залишивши Олену здивованою.
– Ми так недомовлялися! Ви маєте з нами поділитися! – заявила Олена, від обурення навіть притопнувши ніжкою.
– Я з вами взагалі ні про що не домовлялася. Ви щось плутаєте, – Людмила Вікторівна ледь ковзнула по дівчині поглядом.
Вона нічим не збиралася з нею ділитися. Нічим і ніким.
Людмила Вікторівна – практично красуня, розумниця, доктор медичних наук – віднедавна не поспішала йти з роботи додому.
Там її ніхто не чекав. Чоловік тепер жив в іншому місці.
Чоловік… 30 років тому на якійсь студентській вечірці вона побачила кумедного хлопця у великих окулярах, який задумливо жував бутерброд із ковбасою серед галасу, галасу, музики і людей, що снують туди-сюди.
Люда звернула увагу, що хлопець зовсім не п’є, від запропонованих келихів із портвейном категорично відмовляється.
– Це хто? – смикнула вона за руку Ліну, яка розмовляла з сусідом по столу, яка і вмовила подругу сюди прийти.
Сама Люда не особливо любила такі збіговиська.
– А! Що?! – Ліна простежила за поглядом Люди. – А! Це Федька, на філологічному вчиться.
Ботанік ще той, не п’є, не курить, із дівчатами не гуляє.
Навіть не знаю, як його сюди занесло…
Люда опис хлопця оцінила. Сама вона до алкоголю ставилася різко негативно.
Мати з батьком остаточно спилися і пропали десь у селі, куди поїхали, продавши міську квартиру.
Шестирічна Люда опинилася у бабусі з дідусем у їхній розкішній трикімнатній квартирі.
Зоя Георгіївна завідувала кафедрою біології в місцевому інституті, Петро Геннадійович читав у тому ж виші лекції з лікувальної справи.
Вони довго билися з незрозуміло звідки взявся алкоголізмом дочки, але зрештою кинули цю справу.
Забрали онуку до себе і про дочку більше не згадували.
Звичайно ж, Федя до неї сам не підійшов. А коли вона проявила ініціативу, довго ставився до неї насторожено, але потім нічого, повірив, освоївся.
Розповідав Люді багато цікавого про літературу, мистецтво – те, що в їхній “медичній” сім’ї зазвичай не обговорювалося.
Бабуся з дідусем проти Федора як чоловіка внучки не заперечували.
Серйозний, вихований, освічений. Філолог?
Ну і що?
Головне – щоб Людмилу любив і не ображав.
– От ти наївна, Людка, – дивувалася Ліна. – Навіщо він тобі потрібен?
Ні копійки за душею, і навряд чи коли-небудь гроші в нього з’являться.
– Я сама зароблю, – вперто відповіла Люда. – Головне, що він надійний і любить мене.
Свою кар’єру Людмила робила дуже наполегливо. Лекції, конференції, захист кандидатської.
Чоловік Федір скромно читав лекції в університеті, який закінчив.
Бабуся з дідусем померли, їхня квартира залишилася в повному розпорядженні подружжя.
До 35 років Людмила схаменулася: а діти? Вирішила поговорити на цю тему з чоловіком.
– Які діти? – натурально злякався Федя. – А! Ти маєш на увазі наших майбутніх дітей?
– Так. Кажуть, що без них справжньої сім’ї бути не може, – уточнила Люда.
– Ммм… Це спірно, звісно… Але якщо ти хочеш…?
– А ти?
– Діти – вони ж потребують постійної уваги, з ними з’являються все нові клопоти, витрати…
– У принципі, я з тобою згодна. Мені ще докторську писати. У відрядження до Болгарії їхати…
– Ну і навіщо нам діти, Люд?
Людмила пильно подивилася на чоловіка. Насправді, вона дуже добре його знала і вірила в його щирість.
У неї материнський інстинкт, мабуть, геть був відсутній. Зійшлися на тому, що якщо “бог пошле”, Люда народжуватиме. Бог не послав.
Так і жили.
Кар’єра Людмили Вікторівни (вже давно її ніхто просто на ім’я не називав) була успішною.
Вона стала відомим не тільки у своєму місті імунологом. Захистила докторську дисертацію, займалася науковою діяльністю, очолила відділення алергології та імунології у великому медичному центрі.
У їхній квартирі було зроблено шикарний ремонт із переплануванням. Кожен із подружжя їздив на іномарці, кілька разів на рік вони обов’язково разом вирушали у відпустку за кордон.
Домашніми справами займалася домробітниця, яка приходила. Гроші в сім’ї не переводилися завдяки Людмилі Вікторівні.
Федя, хоч і обзавівся званням професора, але кар’єрою не цікавився – писав десять років якусь “особливу” книгу.
– Ось вам тільки дитини не вистачає, – журилася Ліна.
– Нам і без дітей прекрасно живеться, – нітрохи не кривлячи душею, відповідала Людмила. – Та й які діти вже? Нам майже по 50 років!
– Ну зараз і в 60 народжують. Не боїшся, що Федір твій знайде матір своїй дитині на стороні?
– Ні.
Людмила дійсно вірила своєму чоловікові беззастережно і безумовно.
Тому, коли до неї у дворі будинку підійшла молода особа і почала щось віщати про її чоловіка, вона не відразу вловила суть.
З-під відчиненої короткої шубки визирав обтягнутий тонким светром б юст приблизно четвертого розміру, очі виблискували, чорні кучері на голові блищали. Гарна!
– Так от пропоную вам відпустити Феденьку без скандалу, – говорила дівчина.
– Що ви мовчите-то?!
Феденька? Це хто? А! Це ж чоловік її – Федір.
Ніколи в житті Людмила Вікторівна не називала чоловіка по-іншому.
Вона насилу прокинулася від недоречних думок.
– Ви хто?! – звернулася до незнайомки.
– Ну, здрастуйте! Я кому зараз цілих півгодини все розповідала?! – обурилася дівчина.
Насправді, вона вклалася в хвилину, але ця дивна тітка немов узагалі її не помітила.
Як примудрився Феденька з такою одружитися?
Дівчина важко зітхнула.
– Я Олена. Ми з Феденькою кохаємо одне одного, але він, як шляхетна людина, не може вас кинути після 30 років шлюбу. Не наважується! Розумієте?
А я вагітна! Розумієте?
Відпустіть його! – повторила вона свою попередню промову.
– Я нікого не тримаю, – вимовила Людмила Вікторівна і зникла в під’їзді, залишивши Олену в подиві. Точно, чо кн у тая!
Федір, як зазвичай, вийшов зустрічати дружину. За її обличчям одразу зрозумів, що щось не так.
– Людмило, на тобі обличчя немає. Що сталося? – стурбовано запитав він.
Людмила Вікторівна мовчки зняла чоботи і скинула пальто на підлогу (Федір ледь встиг його підхопити) і пройшла на кухню.
Стомлено опустилася на стілець.
– Зараз на подвір’ї до мене підійшла якась Олена і повідомила, що ви з нею кохаєте одне одного і у вас буде дитина, – нарешті вимовила вона безбарвним голосом. – Це все правда?
“Феденька” помовчав і опустився на сусідній стілець.
– Я тобі ніколи не брехав. І зараз не буду, – сказав він. – Пам’ятаєш, місяць тому ти їхала на два тижні на конференцію в Берлін?
Тоді мене буквально почала переслідувати ця Олена.
Вона вчиться у нас на четвертому курсі.
Як їй узагалі вдалося вступити до інституту, я не знаю. Вона ж… Гаразд.
Зараз не про це. Я погодився з нею повечеряти. Щоб пояснити всю безперспективність її спроб завести зі мною стосунки…
Федір кинув погляд на дружину. Вона мовчки дивилася у вікно.
– Розумію, що звучить нерозумно, але я сам не знаю, як ми опинилися в неї вдома.
Може, все через той келих вина…? Це було один раз.
Ні про яке кохання й мови не йде! У мене навіть у думках не було продовжувати з нею стосунки, а тим більше йти від тебе!
– Проте в неї буде дитина від тебе…
– Ще невідомо, від кого…
– Федоре! Від тебе я такого не очікувала. Думала, що ти здатний відповідати за свої вчинки! Тим більше, що вона вагітна…
– Відповідати – це, по-твоєму, одружитися з випадковою… партнеркою?
– Якщо вона вагітна, то так. У дитини має бути батько.
А в нас немає дітей і, мабуть, батьком ти можеш стати тільки так.
– Та я не хочу!
– Заспокойся.
– А знаєш що?
Раз ти так вирішила, то я дослухаюся до твоєї поради! – раптом розлютився Федір.
Того ж вечора він пішов із дому з однією валізою.
Людмила Вікторівна не сказала чоловікові ні слова.
Цілий місяць вона про нього нічого не чула, і ось у дворі знову відбулася її зустріч з Оленою.
Цього разу дівчина вимагала… поділитися майном. Як вони й домовлялися. З ким? Про що?
– Просто після розлучення все майно ділиться навпіл! – заявила вона, виблискуючи очима. – Тож, погоджуйтеся по-хорошому, інакше ми підемо до суду!
– Хто це “ми”? – поцікавилася Людмила Вікторівна.
Вона дуже сумнівалася, що Федір стане з нею щось ділити. Тим паче, що ділити-то було й нічого.
Квартира безроздільно належала їй, рахунки в них були роздільні.
Машини?
Ну нехай Федір залишить собі свою, хоча й куплена вона була на її гонорари.
Усе це Людмила Вікторівна коротко виклала Олені.
– Так що, дівчино… Як вас там? Доведеться вам із Федором наживати все самим.
– Ви прекрасно знаєте моє ім’я! Нема чого прикидатися!
І ми ще подивимося, кому і яке дістанеться майно!
– У такому тоні я не збираюся продовжувати бесіду. Всього вам… – Людмила Вікторівна, як і минулого разу, зникла в під’їзді, залишивши Олену обурюватися.
Того ж вечора все своє обурення вона обрушила на співмешканця.
– Ця твоя… дружина зовсім знахабніла! Каже, що ділити вам нічого!
Та й не будеш ти нічого з нею ділити! – обурювалася Олена.
– По-перше, будь добра, шанобливо говорити про мою дружину, – сказав Федір таким тоном, що вона мимоволі замовкла.
Що таке? Він же тихим таким здавався. Рох.лей, якого нічого не варто розвести на гроші. Тим паче на ґрунті вагітності.
– По-друге, я справді не буду навіть намагатися щось ділити з Людмилою.
– Тобто, ми будемо виховувати нашу дитину ось тут ось? – Олена, намагаючись не підвищувати голос, обвела рукою маленьку недоглянуту квартирку, що дісталася їй від батьків. – У злиднях?!
– Тут, звісно, потрібно буде зробити ремонт, а так – цілком достатньо місця для трьох.
У крайньому разі, потім можна взяти іпотеку.
Що стосується злиднів – я працюю, з голоду ми не помремо, – знизав плечима Федір.
– Іпотеку?! – взвизгнула Олена, забувши, що сама собі пообіцяла зараз не кричати. – Ти з глузду з’їхав! Ми так не домовлялися!
– Ми з тобою взагалі…
– Так-так, я пам’ятаю “ні про що не домовлялися”. Ви з дружиною прямо одними словами висловлюєтеся.
Ось тільки я не збираюся слідувати твоєму плану, і свого доб’юся!
Тиждень дівчина намагалася вмовити Федора подати до суду на поділ майна. Він навіть слухати її не хотів.
Навіщо він їй здався тоді?! У них і було-то всього один раз і то тому, що вона змусила його випити два келихи вина.
Їй добрі люди підказали, що по-іншому цього дідуся не соб…лаз нити.
А після переїзду він на розкладачці спав. Сказав, що йому потрібен час.
Маразм якийсь – від молодої, красивої відмовлятися!
Краще б вона погодилася з Едіком на море їхати. Він хоч і небагатий, але її любить, а грошей, сказав, заробить.
Так і Феденька виявився безгрошовим – даремно тільки заморочувалася з ним.
Мабуть, треба зателефонувати Едіку…
Сказано – зроблено.
Через три дні Федір, який повернувся з роботи, виявив свою валізу зовні біля дверей.
Він полегшено зітхнув і вирушив у квартиру до дружини.
Не наважився відчинити двері своїм ключем, подзвонив.
Людмила відчинила, мовчки посторонилася, пропускаючи чоловіка в передпокій.
– Вечеряти будеш? – спокійно запитала вона, проходячи на кухню.
– Так, – тихо відповів він, і вже голосніше вимовив у спину дружині: – Вибач.
Людмила на мить зупинилася, мовчки кивнула і кинула: “Руки вимий”.
Увесь наступний рік обидва робили вигляд, що нічого не сталося.
Людмила справді стала вірити, що це був якийсь страшний сон…
Того дня вона, виходячи з машини у своєму дворі, побачила на лавочці… Олену.
Дежавю якесь, тільки з одним нюансом – дівчина тримала на руках закутане в ковдру немовля.
– Ось, – кивнула Олена на дитину, навіть не привітавшись. – Це син Фед… Федора.
Я назвала його Матвієм, але він ще не звик, тому ви можете назвати його по-іншому.
– У сенсі, можемо називати? – здивувалася Людмила Вікторівна.
– Коротше, – зітхнула Олена. – Я думала, що це син мого нареченого Едіка, а він заявив, що в нього не може бути дітей через… медичні показання.
Чимось він там у дитинстві хворів.
Неважливо!
Факт те, що дитина точно не його.
Едік спробував прийняти Матвія, але не зміг.
Сказав мені, що доведеться вибирати…
– І ти вибрала…
– Так! А що мені ще робити?! Едік ще не розкрутився, грошей немає, у мене роботи немає.
А в Матвія взагалі-то є справжній батько, який має займатися його вихованням!
– Лєна, це, звісно, все добре, але…
– Якщо ви зараз Матвія не візьмете, я віддам його в дитбудинок, – Олена простягнула згорток Людмилі Вікторівні. Та машинально його прийняла.
– Ось і чудово. Відмовну я написала, у кишеню он поклала.
У вас гроші є, зв’язки – розберетеся з усиновленням.
Не сумнівайтеся – Федір точно батьком є, але можете перевірити, звісно.
Бувайте!
Людмила Вікторівна деякий час приголомшено дивилася слідом за Оленою, потім перевела погляд на Матвія, який закряхтів…
Ось бог і послав.
А з рештою вони впораються. Це точно.
Автор: Світлана Мозгалєва
