– Ти нас не познайомиш? – запитала в супутника Лілі якась жінка.
Арсеній зніяковів, але все ж представив дам одна одній, назвавши незнайомку сестрою Іриною, а саму Лілю – своєю подругою.
При цьому чоловік подавав знаки сестрі, щоб та швидше йшла.
– Гаразд, мені йти треба. Приємно було познайомитися, – усміхнулася Ірина, дивлячись на жести брата.
40-річного Арсенія покликали на відкриття приватної клініки як фотографа.
Навколо виявилося безліч симпатичних жінок, що тішило чоловіка, який вважав себе справжнім ловеласом.
Обличчя однієї дами здалося Сені дуже знайомим, але він ніяк не міг згадати, де вони могли зустрічатися.
– Добрий вечір! Леді, ви запаморочили мені голову з першої секунди.
Здається, я вас бачив у своїх снах, – сказав Арсеній, підійшовши до незнайомки.
Познайомитися з будь-ким для нього ніколи не було проблемою.
Жінка уважно подивилася на фотографа. І тут він згадав.
– Не може бути! – вигукнув Сеня. – Лілія, квітка душі моєї, це й справді ти?
– Здивована, що ти мене впізнав, – сухо сказала жінка.
Арсеній не зніяковів. Судорожно згадував подробиці їхнього короткого роману.
Утім, роману, на його думку, 15 років тому й не було. Так, коротка інтрижка з молодою медсестрою під час його місячного відрядження в це місто.
Потім він повернувся додому і зустрів Віолетту – доньку місцевого бізнесмена, з якою і одружився.
Здається, тоді у Лілі був кавалер, про якого вона швидко забула. Арсеній завжди вмів викликати прихильність до себе дівчат.
– Як ти? Чоловік? Діти? – усміхнувся чоловік.
– Хоч тебе це й не стосується, але я незаміжня, одна виховую доньку, працюю лікарем-терапевтом тепер уже в цій новій клініці, – коротко пояснила Ліля.
– А я розлучився півроку тому, – радісно повідомив Арсеній. – Ось приїхав сюди починати нове життя.
– Вітаю. Вибач, мені треба йти, – сказала Ліля і пішла в інший кінець кімнати, ближче до своєї давньої подруги Оксани.
Та вже давно спостерігала за парою і зрозуміла, що ця зустріч для Лілі не була приємною несподіванкою.
Пізніше подруга розповіла Оксані подробиці знайомства з Арсенієм. Про те, як через нього розлучилася з нареченим, як вірила, що молодий красивий фотограф справді в неї закохався і скоро вони одружаться.
А хлопець просто зник з її життя, повернувшись до рідного міста, і жодного разу навіть не зателефонував.
– Зачекай, то Маринку ти від нього народила?
– Ні, – поморщилася Ліля. – Виявилося, я вже вагітна була від свого нареченого, коли ми з Арсенієм познайомилися.
І я дуже рада, що не він батько моєї доньки.
– А колишнього нареченого поставила до відома?
– Ні. Та й не потрібен нам ніхто.
– А фотограф на тебе знову запав. Прямо очей не зводить, – зауважила Оксана.
Ліля мовчки знизала плечима. Вона ще не знала, що в голові в її колишнього коханця визрів план, за допомогою якого він збирався вирішити всі свої проблеми.
– Вона навіть не надто змінилася. Ну, може, погладшала трохи.
А так, незважаючи на те що стала шанованим лікарем, залишилася такою ж наївною, як 15 років тому, – розповідав Арсеній наступного дня своїй сестрі Ірині.
– Ти її бачив п’ять хвилин. Звідки ти можеш це знати? – недовірливо фиркнула жінка.
– У мене око наметане. А ти б раділа – скоро з’їду від вас.
– Я на це сподіваюся. Обіцяв, що перекантуєшся у нас місяць, а живеш уже п’ятий.
Ірину можна було зрозуміти. У невеликій двокімнатній квартирі трьом дорослим (добре, хоч чоловік вахтовим методом працює) і двом дітям явно було тісно.
Крім того, брат частенько повертався додому за північ зі своїх фотосесій. Заважав їм спати, а вранці заважали йому спати вони.
Ну й додалося готування-прання, що ніяк жінку тішити не могло. Не були вони ніколи близькі з братом, але відмовляти йому в тимчасовому притулку сестра не стала.
– Ірин, ну що ти починаєш? Кажу тобі – скоро з’їду.
Я вже дізнався, що Ліля тепер живе в просторій трикімнатній квартирі, що дісталася їй від батьків.
Добре заробляє в приватній клініці.
Мужика в неї немає. Підгорнути її – справа техніки. Та й дочка це моя, мабуть…
– Місяць тобі даю. Потім Вітя з вахти знову приїде – щоб тебе тут не було.
– Гаразд.
Але в цей термін Арсенію вкластися не вдалося. На його залицяння Ліля реагувала без ентузіазму.
Букети приймала, в ресторани ходила, на прогулянки містом погоджувалася, але до себе додому не кликала.
У відповідь на палкі зізнання Арсенія в коханні просто мовчала.
– Може, він одумався? – говорила подрузі Оксана. – Може, й справді, спалахнули в нього забуті почуття?
– Про що ти говориш? Він і тоді мене не любив. Та й навіщо він мені потрібен? Ми прекрасно живемо удвох із донькою.
– Будь-якій жінці потрібен чоловік. Минуло стільки років. Міг же він змінитися?
– Особливо не віриться, – відповідала Ліля, а сама розуміла, що знову прив’язується до цього чоловіка, починає закохуватися.
Тим часом Ірина твердо вирішила виселити брата зі своєї квартири і мало не щодня затівала розмови з цього приводу.
– Сестричко, ну почекай ще трохи. Вона майже вже дозріла, – нив Сеня. – Я тут придумав фішку, після якої вона точно покличе мене до себе жити.
Тільки грошей дай у борг, а?
– Чого-о-о-о-о? Ти зовсім уже чи що? І так практично сидиш на нашій шиї.
– Я ж тобі потім усе поверну. Треба Лілю з Марінкою відвезти куди-небудь на вихідні. Прям відчуваю, що тоді все вийде.
Лілька хоч і не зізнається, але думаю, що Маринка моя дочка. Ще один вагомий аргумент – дівчинці потрібен батько.
– Гаразд. Але потім – не засуджуй.
Арсеній звозив Лілю з дочкою на вихідні в Санкт-Петербург.
Спеціально обрав це місто, оскільки подивитися його мріяла саме Марина.
Дівчинка сказала матері, що дядя Сеня “дуже навіть прикольний”.
Арсеній подумки потирав руки.
Через кілька днів після тих вихідних вони випадково зустрілися в магазині з Іриною.
Ось тоді сестра і зажадала їх познайомити. Чоловікові ледве вдалося уникнути скандалу – адже Ліля поки так і не дала згоди на його переїзд до них, незважаючи на відверті натяки з боку чоловіка.
– Твоїй сестрі я явно не сподобалася, – зазначила Ліля після тієї зустрічі.
– Та ти що? Просто вона втомлюється з двома дітьми, от і рідко посміхається.
А так, вона дуже навіть рада нашому щастю, – гаряче переконував жінку Арсеній.
Вдома йому довелося знову переконувати сестру. Чоловік і сам уже злився, що реалізація такого прекрасного плану занадто затягнулася.
Він не раз ночував у Лілі, але пропозиції переїхати назовсім від жінки так і не надійшло.
– Ір, ну почекай… – канючив Сеня.
– Ти довго ще збираєшся локшину на вуха мені вішати? Три дні даю тобі. Три.
Минув тиждень. Арсеній намагався не потрапляти на очі сестрі, від розмов ухилявся.
Кілька ночей він провів у Лілі, але речі свої так і не забрав.
Того дня Ліля поверталася додому з роботи в дивному настрої.
Вранці вона сказала Сені, що він може до неї переїхати, але жінка була не впевнена, що прийняла правильне рішення.
Не до кінця вірила вона своєму обранцеві.
Біля під’їзду на лавочці сиділа Ірина, а поруч із нею стояли дві дорожні сумки.
– Добрий вечір, – невпевнено сказала Ліля.
– Я сподіваюся, що добрий, – зухвало відповіла Ірина. – Він точно буде добрим, якщо ти нарешті забереш до себе мого братика. Скільки можна?
– Я не розумію…
– Що тут незрозумілого? Залишила колишня дружина Сеню без квартири. Я його пустила по доброті душевній на місяць.
Обіцяв з’їхати, щойно нову жінку знайде з квартирою і грошима.
Сам навряд чи заробить на все потрібне – він же в нас вільний художник.
Але видно пошарпаний ловелас нікому не потрібен виявився. Добре, хоч ти попалася йому на очі.
– Що ви таке говорите?
– Як є, так і кажу. Уже два місяці він мене сніданками годує. Купу грошей у мене позичив на тебе.
Чого ти чекаєш? Тобі мужик потрібен, доньці – рідний батько.
– Арсеній не батько Марини… І чому Ви мені тикаєте?
– Та мені без різниці. Коротше, ось його речі. Порада, та любов, – підсумувала Ірина і покинула двір.
Ліля опустилася на лавочку. Там її і застав розбурханий Арсеній, якому племінники повідомили, що мама кудись повезла його речі.
– Ліля, подивися на мене, – благально заговорив чоловік, опускаючись перед жінкою на скоринки.
– Це правда? – позбавленим емоцій голосом запитала Ліля.
– Ні. Тобто, так… Тобто. Так, я справді шукав жінку з квартирою і небідну, але мені невимовно пощастило, що я знову зустрів тебе.
Я ж ніколи тебе не забував, я й справді тебе люблю. Ліля, повір мені!
– Ти можеш любити, кого хочеш. Ключі мені віддай.
– Ліля…
Але жінка мовчки простягнула руку. Сеня повернув ключі.
Ліля, не звертаючи уваги на вигуки Арсенія (той благав вислухати його і зрозуміти), зникла у своєму під’їзді.
– Ти навіщо потяглася до неї?! – через п’ять хвилин кричав Сеня в трубку сестрі. – Ти розумієш, що ти все зіпсувала?
– Не кричи. Не буду я перед тобою виправдовуватися. Нема чого було мене доводити, – голос Ірини звучав твердо.
– Я зараз приїду, і ми поговоримо.
– Ні, братику, нема про що нам із тобою розмовляти. А будеш скандалити, викличу поліцію. У моїй квартирі ти ніхто. Швидко з тобою розберуться.
Брат зрозумів, що сестра його не просто лякає. Довелося на добу заселитися в готель.
Весь цей час чоловік намагався додзвонитися до Лілі, писав їй слізні повідомлення, але відповіді не отримав.
А коли зробив останню спробу помиритися з жінкою, і з букетом квітів приїхав до її будинку, дізнався від сусідки, що Лілія з Мариною кудись поїхали.
Арсеній постояв у роздумах і дістав телефон. У рідному місті була в нього ще одна підходяща на роль дружини кандидатура.
Із середнім достатком, з однокімнатною квартирою і не така симпатична, але все ж…
Автор: Мозгалєва Світлана
