Шампанське, значить, п’єте? Моє… Яке я купила на свій день народження…
Оксана розгублено зупинилася в дверях своєї квартири і ледь не позбулася почуттів від того, що побачила там.
За годину до цього їй зателефонувала сусідка Роза, з якою вони спілкувалися практично з першого дня її проживання в цьому будинку.
– Оксан, а ти зараз удома? – запитала вона вкрадливим і чомусь тихим голосом.
– Ні, я в матері. Ще зранку поїхала. Після ремонту квартиру потрібно допомогти відмити. Роботи багато, тому я з ночівлею тут. А ти щось хотіла? – нічого не підозрюючи, запитала вона.
– Так тебе немає у квартирі? – уточнила Роза.
– Кажу ж – у матері я! Що трапилося-то? Давай швидше, мені ніколи, – тримаючи в руках ганчірку, невдоволено промовила Оксана.
Вона справді сьогодні рано вранці поїхала до матері, попередньо взявши на роботі вихідний. Завтра субота, і Оксана сподівалася за два дні встигнути привести квартиру матері до божеського вигляду – все відмити, повісити штори, розставити меблі так, як вони стояли до ремонту. А вже неділю, що залишилася, потім присвятити своїй родині.
– Оксано, а твій Михайло зараз де? – знову поставила дивне запитання сусідка, чим вивела Оксану з терпіння.
– Роз, ну що ти? Говори давай, що трапилося в тебе. Ніколи мені, я тобі повторюю. Мішка на роботі, Юлька у свекрухи, канікули ж. Удома в нас нікого, якщо ти про це, – нервово проговорила Оксана.
– Та ні… Ти помиляєшся, Оксаночко. Я щойно бачила на вашому балконі напівголу дівчину, яка палить. Красива така, зухвала, нікого не соромилася.
– Та ні… Ти помиляєшся, Оксаночко. Я щойно бачила на вашому балконі напівголу дівчину, яка курить. Красива така, зухвала, нікого не соромилася.
– Що? Ти так жартуєш, чи що? Чи випила зранку раніше? – не повірила їй Оксана. – А може, балкон переплутала?
– Смійся, смійся. Кажу тобі, на твоєму балконі п’ятнадцять хвилин тому сиділа стороння жінка. Практично в негліже. І як тільки людей не соромляться – у такому вигляді на балкон виходити! Це ж треба! Народ просто весь сором втратив.
– Яка жінка? – Оксана раптом упустила з рук ганчірку.
– Не знаю, яка. Я йшла з магазину, глянула ненароком на ваш балкон – а вона там сидить.
– Що сталося, донечко? – підійшла до Оксани мама. – Ти що так зблідла?
– Почекай, мамо. А Мішку… Михайла ти бачила там? – закричала вона в слухавку.
– Михайла не бачила, брехати не буду. Напевно, йому соромно виходити, сусіди ж поруч, все-таки білий день надворі. А ось суперницю спостерігала і дуже навіть виразно, – продовжувала Роза впевненим голосом.
– Так, зрозуміла тебе, – крикнула Оксана і відключилася.
Ось чого вона ніколи не подумала б про свого чоловіка, то це того, що він здатен на з.м.ену. Завжди йому довіряла. Та й приводів Михайло не давав. Ніколи до цього дня, жодного разу.
– Мам, мені треба додому. Терміново! – сказала Оксана, гарячково переодягаючись із робочого одягу в той, що приїхала до матері.
– Та що сталося? Ти можеш мені пояснити? Пожежа, чи що? Чи захворів хтось, не дай Боже? – з тривогою запитала мати.
– Ні те, ні інше. Сподіваюся, що й третього немає! Але про це потім! Я помчала. Як усе з’ясую, повернуся назад. Тоді все й доробимо. Поки відпочивай.
Оксана стрімголов вискочила з квартири матері і помчала на стоянку, де знаходився її старенький автомобіль.
Їхати потрібно було близько години – так довго! Дорогою вона набрала номер чоловіка, який зараз мав бути на роботі. Телефон Михайла довго не відповідав, що викликало в душі дружини бурю негативних емоцій – від образи до бажання вбити. Оксана зробила ще кілька спроб додзвонитися до чоловіка. Нарешті він відповів на виклик.
– Ну що ти дзвониш? Не відповідаю, значить, не можу, – невдоволено промовив Михайло.
– Ну що ти дзвониш? Не відповідаю, значить, не можу, – невдоволено промовив Михайло.
– Ти де? – випалила Оксана.
– Як де – на роботі!
– Ти в цьому вірний? – намагаючись говорити спокійно, щоб завчасно не злякати чоловіка, запитала Оксана.
– Так, упевнений. А тобі там у матері що, зайнятися нічим, що ти такі дивні запитання мені ставиш? Тоді вдома б залишилася. Дивись, користі більше б від тебе було, – невдоволено відповів Михайло.
“Чіпляється, значить, нервує”, – вирішила дружина.
– У тебе щось іще? Мені працювати треба, не можна відволікатися. І головний сьогодні буяє, – невдоволено сказав Михайло. – Знаєш же, що я не люблю, коли ти мені на роботу просто так дзвониш!
Михайло відключився, так і не дочекавшись від Оксани зрозумілої відповіді на запитання, навіщо вона йому зателефонувала. Але дружина все ж встигла почути якусь метушню і сторонній голос. Жіночий!
– Так і є! Говорити не хоче, грубить мені, ніколи йому, бачте! Не терпиться продовжити, – з досадою промовила Оксана, подумки лаючи всі світлофори на своєму шляху.
Вона дуже поспішала накрити голубків і боялася не встигнути.
Кілька разів рука сама собою набирала номер чоловіка, але той більше їй не відповідав.
“Все сходиться! Не може більше зі мною говорити, ніколи йому! Яка ганьба! Ось до чого я дожила – чоловік додому незрозумілих дівчат приводить. Ну добре б десь на стороні розважався, щоб ніхто не бачив і не знав. Так ні! Михайло знахабнів до того, що навіть сусідів уже не соромиться!” – дедалі більше розпалювалася Оксана, майже під’їжджаючи до будинку.
Вона швидко припаркувалася, благо, було вільне місце. І бігом побігла до під’їзду. Дорогою зустріла Розу, яка сиділа на лавочці. Побачивши Оксану, та кинулася їй назустріч.
– Там вони, там ще. Не виходили. Я вартую тут. Сиджу ось, нікуди не йду, – оголосила вона Оксані.
– Так, так… Дякую! – не зупиняючись, пронеслася повз сусідку Оксана.
– Я з тобою, – побігла слідом Роза. – Раптом допомога потрібна буде.
– Та яка допомога. Ти що? Без тебе впораюся, – Оксана дуже хотіла відв’язатися від настирливої і вельми цікавої сусідки, яка лізла не у свою справу.
Жінці дуже не хотілося, щоб хтось став свідком її скандалу з чоловіком. Але Рози було не так-то просто було позбутися. Вона невідступно слідувала за Оксаною аж до самої квартири.
Коли жінка відчинила двері своїм ключем, то від побаченого просто втратила дар мови. І мало не впала на підлогу непритомною.
У той момент, коли Оксана з Розою увійшли до передпокою, повз них із кухні до спальні пройшла незнайома дівчина без будь-якого одягу на стрункому тілі. У руках вона несла два келихи, наповнені, судячи з кольору і бульбашок, що активно вирували в напої, шампанським.
– Здрастуйте! – анітрохи не здивувавшись тим, хто увійшов, ввічливо промовила вона. – Вибачте мені за такий вигляд, зараз що-небудь накину. Я не думала, що хтось прийде.
– Здрастуйте, – анітрохи не здивувавшись тим, хто увійшов, ввічливо промовила вона. – Вибачте мене за такий вигляд, зараз що-небудь накину. Я не думала, що хтось прийде.
– Ні, ви подивіться, вона ще й вітається! Ніби посоромитися, злякатися, вибачення попросити в дружини, в ноги їй упасти, а вона либиться! Ось народ! – обурилася Роза, яка в цей час спостерігала за сценою з-за спини господині.
– У дружини? – здивувалася дівчина.
– Шампанське, значить, п’єте? Моє… Яке я купила на свій день народження… – розгублено промовила Оксана, яка зараз хотіла сказати і зробити зовсім інше.
– Ой, вибачте, будь ласка. Я не знала, що це ваше шампанське. Думала, що його котик купив спеціально для цієї зустрічі, – так само мило посміхаючись, промовила дівчина.
– Котик? – видихнула Оксана з дивним виразом на обличчі. – Котик, значить?
Усередині неї зараз зростало і ширилося, розпираючи груди, мозок і всі інші частини тіла, лише одне бажання – вчепитися в довге волосся цієї німфи, що розгулює квартирою в чому мати народила.
– А де ж сам котик-то? – закричала Оксана, нарешті відчувши прилив сил і кинувшись до спальні, відкинувши вбік худорляву дівчину з фужерами в руках, яка зустрілася їй на шляху.
Німфа відлетіла вбік, шампанське розлилося. Роза із задоволенням зазначила про себе, що справедливість почала торжествувати. Цікавість погнала її слідом за Оксаною до спальні, за дверима якої щойно зникла розлючена господиня.
Але на превелике розчарування сусідки там поки що було підозріло тихо.
Оксана стояла посеред кімнати і розгублено дивилася на чоловіка, який лежав зараз на її ліжку. Він злякано прикривався ковдрою. Бо очікував побачити подругу з шампанським, але аж ніяк не господиню квартири Оксану та її дозвільну сусідку.
– Валера? – здивовано вимовила вона. – А що ти тут робиш? І де Міша?
– Валера? – здивовано вимовила вона. – А що ти тут робиш? І де Міша?
Оксана розгубилася ще більше, побачивши не того, кого очікувала.
– Не знаю. На роботі, напевно, – Валерій теж виглядав ошелешеним.
– А… а ти тут як? А це хто з тобою? – вказуючи на незнайомку, що піднялася з калюжі з ігристим, запитала Оксана, дедалі більше свирипіючи.
– Це просто нахабство – штовхати мене! Я ж забилася, тепер синці будуть. Штовхають, не розібравшись, – увійшла в кімнату ображена дівчина. – Валере, скажи їм…
– Що? Це я зараз вам обом таке скажу! І не просто скажу! Ти що ж це, стерво такий, у чужій квартирі влаштував, а? – Оксана схопила перше, що потрапило їй під руку, а це виявився еспандер чоловіка, яким він качав м’язи рук, і почала відходжувати ним Валерія, а заразом і дівчину, яка намагалася його захистити.
– А-а-а-а! Ти що робиш? Припини, ненормальна! – верещала подруга Валерія. – Я ж побої зніму потім! Відповідати будеш…
– Ось вам, ось! Отримаєте ще! Я вас відучу по чужих ліжках лазити! Бач, які премудрі! – не вгамовувалася Оксана.
– А хто це? Оксана, а? Тобі допомогти? Дай їй, дай, та сильніше! – крутилася біля неї Роза, яка нарешті дочекалася кульмінації.
– Роза, йди додому, не до тебе зараз, їй-богу! – практично випровадила її Оксана.
– Ні, а хто це? Ти скажи, мені ж цікаво! – не вгамовувалася сусідка, – А Михайло-то де?
– Іди, іди! Не твого розуму справа! – Оксана зачинила за нею двері.
Потім повернулася в кімнату.
– Так, а тепер із вами, друзі! – суворо промовила Оксана, кинувши в кут кімнати еспандер. – Валерію, як ти додумався до такого, скажи мені!
– Так, а тепер із вами, друзі! – суворо промовила Оксана, кинувши в кут кімнати еспандер. – Валерію, як ти додумався до такого, скажи мені!
– Ну а че… Справа молода, – знехотя відповів племінник чоловіка, потираючи забиті місця. Він уже встиг встати й одягнутися, поки господині не було в кімнаті.
– Звідки в тебе ключі від нашої квартири? Говори, г.а.д такий! Викрав?
– Та ти що! Михайло попросив комп’ютер подивитися Юлькин, сказав, що полагодити треба. Давно просив, а ось сьогодні в мене час видався. Ну я й зателефонував йому, сказав, що можу з’їздити до вас, подивитися. Дядько дав мені ключі.
– А ця навіщо тут? – запитала Оксана, маючи на увазі подружку Валерія.
– Ну, із собою покликав… А що такого? Поки є така можливість, ми й скористалися. Не ображайся, Оксан, гаразд? Справа молода…
– Прибирайте тут усе негайно і вимітайтеся геть! Щоб і духу вашого тут не було. А з чоловіком у мене буде окрема розмова.
Дочекавшись, коли непрохані гості покинуть квартиру, Оксана зателефонувала чоловікові. На подив, той узяв телефон досить швидко.
– Уже все знаю, Валерка подзвонив, – випередив він дружину. – Вибач.
– Уже все знаю, Валерка подзвонив, – випередив він дружину. – Вибач.
– Вибач? І все? Ти взагалі, чи що, без мізків? Як тільки додумався до такого? Тепер усі сусіди думатимуть, що ти без мене жінок сторонніх додому водиш! – уже без злоби і з полегшенням у душі вимовила Оксана.
– Та не думав я, що він когось приведе із собою. Надалі буду розумний. Урочисто обіцяю тобі – нікому ключів більше не дам.
– Ось то-то ж! Голову треба вмикати, перш ніж щось робити. А то я ледве з глузду не з’їхала, поки не побачила, хто в нас у квартирі. Ось так, не розібравшись, уб’ю кого-небудь, а потім сиди ні за що, ні про що.
Подружжя весело розсміялося. Усе добре, що добре закінчується.
