– А ти, Юлько, зовсім із головою не товаришуєш, раз таке начудила! – кричав розлючений Борис. – Як у молодості була при.ду.рочна, так і до старості не дуже змінилася!
– Ти що собі дозволяєш? Я не маю наміру терпіти від тебе образи в будинку мого сина! – видала у відповідь Юлія Вікторівна, все-таки відчуваючи за собою провину за те, що сьогодні сталося.
Кількома днями раніше…
– Ларисочко, ви на вихідні, будь ласка, нічого не плануйте, – заявила зранку свекруха Юлія Вікторівна. – І в той номер, який у вас зараз порожній стоїть, нікого не заселяйте.
Наразі Лариса снідала. Вона любила цей час, коли народ у їхньому міні-готелі ще відпочивав, і вони разом із чоловіком могли присвятити цю годину собі.
Потім, трохи пізніше, почнеться щоденна праця – мити, чистити, прати, прибирати дім і подвір’я, закуповувати продукти і готувати обід і вечерю для тих постояльців, хто харчувався тут же, у гостьовому будинку.
Лариса звично зварила в турці міцну ароматну каву, приготувала хрусткі тости, для чоловіка посмажила яєчню з беконом, а для себе – заварила мюслі. Нарізала сиру та шинки, дістала вершкове масло. На столі вже красувалися щойно зібрані в саду персики з темно-вишневими оксамитовими боками і велика солодка черешня.
Поява на кухні свекрухи в цей позаурочний для неї час злегка засмутила Ларису. Юлія Вікторівна, яка гостювала в них уже два місяці, завжди приходила на сніданок набагато пізніше, коли подружжя, закінчивши трапезу, вирушало у своїх справах.
Свекруха їла неспішно і з апетитом, а потім вирушала на море – позасмагати і трохи поплавати. Благо, що до пляжу від будинку сина і невістки було всього лише десять хвилин пішки.
Вона із задоволенням валялася під південним сонечком, вбираючи кожне цілюще промінчик, щоб потім у сльотавій і похмурій осінній Москві бути у всеозброєнні. Жінка періодично робила невеликі запливи, щоб наповнити свій організм радісним відчуттям злиття з вічною і безкрайньою морською стихією.
Потім з апетитом перекушувала сиром і фруктами, які завжди брала з собою на пляж. Як все-таки добре, що вона пішла на пенсію. Життя і в цьому віці може бути прекрасним і дивовижним, вона в цьому переконувалася щодня.
Сьогодні свекруха прокинулася раніше, ніж зазвичай, і заявилася на кухню з дивною фразою, сенс якої до Лариси дійшов не відразу.
– Не зрозуміла вас, Юліє Вікторівно. Що ви сказали? – у Лариси навіть пропав апетит.
– А що тут незрозумілого? Я кажу, що наступних вихідних із Первоуральська приїжджає моя двоюрідна сестра Ганна зі своєю сім’єю. Я всього лише попросила вас із Юрчиком бути вдома і приготувати для них номер, який уже кілька днів стоїть порожній.
– Ви що, запросили до нас своїх родичів? – ще не вірила в те, що чує Лариса. – Сюди, у наш гостьовий будинок? У розпал сезону? Юліє Вікторівно, ви ж розумна жінка, як вам таке на думку спало?
– А що ти так здивувалася? Куди ж я мала їх запросити? Не в Москву ж! Мене там зараз немає, як ти розумієш, і в найближчий місяць не буде. Ой, ну ти така смішна, Ларочка, їй-богу! – Юлія Вікторівна навіть злегка посміхнулася невістці, що робила дуже рідко.
– Мамо, ти що, не в собі? Як ти могла до такого додуматися? – грубувато почав Юрій.
– Зачекай, Юро, зачекай. Не скандаль, я сама зараз постараюся все з’ясувати.
Лариса, знаючи вибуховий характер чоловіка і бачачи, як він розлютився, вирішила запобігти конфлікту, що назріває, який міг завадити в таку ранню годину гостям, які відпочивали в будинку.
– Юліє Вікторівно, ви запросили їх саме сюди, у наш готель? До речі, скільки людей їде до нас у Джемете з Первоуральська? – Лариса намагалася говорити спокійно.
– Так, я їх запросила сюди, до нас. Що незрозумілого? Я що, не по-російськи говорю? Анна з чоловіком Борисом їде, їхня донька Оксана та її маленький синочок, онук Анни, Артемко.
– Офігеть! Ну ти, мам…
– Юро, я прошу тебе, – Лариса доторкнулася до руки чоловіка, намагаючись його заспокоїти.
– Вони як дізналися, що я зараз тут у вас відпочиваю, дуже зраділи. І попросили в мене дозволу теж приїхати на кілька тижнів, відпочити на морі, – осудливо дивлячись на сина, продовжувала Юлія Вікторівна. – Як я могла їм відмовити? Люди з чистою душею і благими намірами їдуть до нас у гості. З ріднею потрібно спілкуватися, так правильно, по-людськи. Це по-перше. А по-друге, мені дуже вже хотілося показати їм наш будинок. Щоб вони побачили, який у нас із вами чудовий міні-готель, який тут гарний сад, скільки в ньому смачних фруктів і ягід. І найголовніше, що море тут – рукою подати!
– Так, мені все ясно. Тобто мало того, що ви тут живете все літо, займаючи найкращий номер у нашому гостьовому домі, так тепер вирішили ще й своїх родичів сюди притягти, яких ми з Юрою навіть ніколи не бачили, – Лариса вимовила це спокійним голосом, але всередині в неї все клекотіло.
– Ти що, дорікати мені ще надумала? Я приїхала до сина і житиму тут стільки, скільки треба! – закричала свекруха.
– Та живіть! Я вже на це рукою махнула, хоча цей факт теж питання спірне. Але вам же і цього мало? Ви вирішили в розпал сезону, коли в нас усі номери зайняті на кілька місяців наперед, запросити сюди свою рідню, щоб похвалитися нашим будинком і садом! А ви їх попередили, що за житло на морі доведеться платити?
– Що? Платити? – обурилася Юлія Вікторівна. – У гостях?
– Так, платити, мамо, – вставив своє слово Юрій. – Тут немає безкоштовного житла, особливо влітку. Ти ж не дурна, щоб не розуміти цього. Та й не вперше ми з тобою говоримо про це.
– Ви що ж, із них гроші будете брати за проживання? – ще більше здивувалася свекруха.
– Ми ні, не будемо. Тому що ваші родичі тут жити не будуть. У нас, я ще раз вам повторю, якщо ви не зрозуміли, всі номери здані й проплачені на кілька місяців наперед, – відповіла Лариса. – Тому їм доведеться собі шукати інше житло. І там платити за постій. До речі, знайти щось пристойне зараз буде дуже складно. Ось про це ви й мали попередити свою сестру та її сім’ю, коли кликали їх сюди.
– А той номер? – спохватилася Юлія Вікторівна. – Кутовий? Він же у вас уже кілька днів пустує? Невже ж не можна там поселити сім’ю Анни?
– Так, зараз він порожній. У цьому ви абсолютно праві. Я навіть дивуюся вашій спостережливості, Юліє Вікторівно. Але вже завтра ввечері в нього заселяться наші постійні клієнти із Самари. Для них і тримаємо. Вони нас дуже просили саме цей номер для них приготувати. Відпочивають у ньому вже третій рік поспіль. І люди навіть злегка переплатили, щоб мати можливість заселитися саме в вподобаний номер. Усе ясно вам по цій кімнаті? – суворо запитала Лариса.
– Усе гранично ясно. Виходить, що для моїх рідних у вашому величезному будинку не знайдеться куточка, так? – скривилася свекруха.
– Усе правильно ти зрозуміла, мамо. І раджу тобі зараз же їм зателефонувати і дати відбій. Або вже чесно сказати про те, що жити вони в нас не зможуть, – невдоволено промовив Юрій. – Ще таких проблем на нашу голову не вистачало.
Але Юлія Вікторівна зовсім не хотіла псувати собі настрій перед походом на море. І взагалі воліла багато речей у своєму житті пускати на самоплив.
Само собою якось вирішиться, – подумала вона. Тим паче, що родичі мали приїхати тільки через кілька днів. То навіщо ж так рано забивати собі голову чужими проблемами? Краще насолодитися морем і сонцем. Поки є така можливість.
Анна з родиною приїхали надвечір. Вони довго обіймалися й емоційно спілкувалися біля воріт із Юлією Вікторівною, яка і зустріла їх там, попереджена гостями про свій приїзд телефоном.
– Ой, дорогі мої! Як я рада вас бачити! – заливалася солов’єм Юлія Вікторівна. – Аню, з тобою ми років десять уже не бачилися, так? А ти, Оксаночко, як виросла, подорослішала! Я ж тебе ще підлітком пам’ятаю. А тепер ти вже сама мама. А ось ти, Борисе, постарів, роздобрів, не ображайся вже на мене! Не ображаєшся? Ну й молодець!
Свекруха провела до будинку своїх гостей, де з ними досить холодно привіталися господарі.
– Ларочка, збери там чого-небудь на стіл. Гості з дороги повечеряють, – продовжувала нахабна свекруха як ні в чому не бувало.
– Я накрию на стіл, мені неважко. І хоч уже пізній вечір, можу запропонувати легкий салат, бутерброди і чай, – відповіла їй Лариса. – Але спершу дуже хочеться дізнатися, чи попередили ви своїх родичів про те, що їм сьогодні ще потрібно буде потурбуватися про нічліг?
– Що? Про який нічліг? – розгубилася Анна. – Юленько, що вона таке каже? Хіба ти заздалегідь не попередила Ларису і Юрія про те, що ми їдемо до вас у гості?
– Попередила, звісно, що ти! Але…
Юлія Вікторівна замовкла, вважаючи за краще, щоб таку новину родичі почули з вуст невістки або сина.
– Що “але”? Ти що темниш, Юлько? – пробасив втомлений Борис, який уже мріяв скоріше завалитися в ліжко.
– Лара, поясни, у чому річ, – скромно потупившись, промовила свекруха.
– А що тут пояснювати? Якщо ви розумні, то маєте розуміти, що в гарячий сезон у людей, які займаються готельним бізнесом на морі, не буває вільних кімнат. Чи ви думали, що ми кинемо своїх постійних клієнтів, віддамо їм назад їхні гроші, передоплату за номер, і поселимо туди вас?
– Як же так, Юлю? – Анна виглядала ошелешеною.
– А так! Кинула вона нас, мам. Що тут незрозумілого! – почала голосно скандалити Оксана, трясучи на руках Артемка, який скиглить. – Запросила, а тепер у кущі! А скільки було розмов – і будинок-то в неї свій на півдні, і жити-то ми будемо в найкращому номері з видом на море! А тепер виганяють нас на вулицю!
– Юлю, це правда? Для нас не знайдеться місця в цьому будинку? – Анна ніяк не могла повірити в те, що відбувається. – Та як же так? Де це бачено, щоб рідних людей гнали на вулицю, та ще в ніч, у чужому місті? Як же це?
Юлія Вікторівна мовчала. А що вона могла зараз сказати? Вона навіть не вважала себе винною в тому, що сталося. Так, була справа, похвалилася про те, що живе зараз у сина на морі. Так, запросила їх, коли ті висловили бажання побачити всю цю красу. А син із невісткою не пускають рідню в дім. То хто ж винен? Звісно ж, не вона. Так склалися обставини.
– Який жах! Та навіщо ж ти нас кликала тоді? Адже у нас немає таких грошей, щоб знімати тут житло? Тут же все дорого! – Анна вже не стримувала емоцій. – Як ти могла з нами так вчинити?
– Так, нічого собі! Ось так відпочили на морі! От ганьба! Я ж як знав, не хотів сюди їхати. Так ви мене вмовили, баби. Тріщали у вухо – там свій дім, море поруч. Ось вам і свій дім – будемо тепер на вулиці ночувати, – з досадою промовив Борис. – Юлько, а ти ду.ра набита! Сама тут живеш на пташиних правах, а гостей кличеш. З головою зовсім у тебе біда.
– Ну ти не дуже-то, Борисе! – вирішила обуритися Юлія Вікторівна.
– Та гаразд, мовчи вже! Щоб я ще з вами, бабами, зв’язувався. Знав же, що потрібно номер забронювати, так ні, довірився, розслабився. Як же, до рідні їдемо. А ми цій рідні й даром не здалися!
– Я цього тобі ніколи не пробачу! – закричала Анна. – І ви теж гарні, Лариска з Юркою! Що багатші, то безсердечніші. Гроші вас зіпсували. Нічого людського у вас не залишилося! Безсоромні!
– Ви не буяньте тут, тут люди відпочивають. І не треба нас до совісті закликати. Ми вас сюди не кликали, – відповіла Лариса.
Гості забрали свої валізи й пішли геть із дому.
Юлія Вікторівна сиділа як обпльована. Так, ситуація, м’яко кажучи, вийшла неоднозначна. Ця Анька тепер усій рідні розтріщить, що їх вигнали звідси.
Але що робити? У неї не було вибору. Юлія Вікторівна планувала затриматися тут ще на місяць, і це як мінімум. Тому зараз не обурювалася, а тримала язик за зубами, поки її саму не вигнали з такої прекрасної кімнати, де вона жила вже стільки часу.
– Мені це все порядком набридло! – гнівно проговорила Лариса чоловікові в спальні. – Це коли-небудь скінчиться чи ні? Спочатку подруга з дітьми з Підмосков’я, потім ця її однокурсниця з онуками з Єкатеринбурга, після них сусідка з чоловіком із Москви. А тепер ще – ось ці! Скільки можна вже відбиватися від гостей твоєї матері? Мені ось здається, що цей злісний дядько Борис влучив сьогодні в точку – у твоєї матері з головою біда. А в мене терпіння не залізне, врахуй!
– Так, ти маєш рацію. Маму пора відправляти додому, загостилася вона вже у нас. Та й кімната ще одна звільниться, що теж добре. Завтра ж їй і скажу, щоб збиралася додому, – відповів дружині Юрій. – Погостювала, і досить. І нам буде спокійніше. А то ще звідки-небудь гостей запросить, а ми віддувайся.
(Квартиру твою продам, а тебе в комуналку, – оголосив син матері)
