Маша розбирала папери в столі, вона була трохи розсіяна.
-Марійко, ти чого там довго копаєшся? – мама визирнула з-за дверей, Марійка дивилася на неї уважно, не моргнувши, а потім зітхнула і відвела погляд.
-Нічого, мамо, – дівчина помовчала, зітхнула і почала уважно розглядати папери.
– Скидай усе в коробку, тато вивезе.
-Хорошо, мамо, – Маша непомітно поклала великий товстий зошит під ремінь, обкладинка зошита неприємно заслизнула по шкірі, але кращого місця дівчина не знайшла поки що.
Вони наводили прибирання у квартирі бабусі, маминої мами.
Маша була дуже близька з бабусею, вже минуло три роки, тепер тільки вона змусила себе увійти в рідну і до болю знайому кімнату.
Зошит…
Це бабусин щоденник, зрозуміла Маша, вона не захотіла, щоб хтось його бачив, нехай навіть і рідна дочка бабусі, Машина мама.
Маші здалося, що стіни, старе трюмо, комод, штори, всі з полегшенням зітхнули, ніби зраділи, що зошит знайшла Маша, а не хтось інший.
Вони наводили лад у бабусиній квартирі, хочуть зробити ремонт, Маша зібралася заміж, жити будуть тут, у заповіданій для онуки квартирі.
З Генкою Маша знайома з самого дитинства, і само собою зрозуміло, що вона виходить за нього заміж, чи… ні?
Чи це не так?
Не правильно?
За неї ніби вибрали її життя.
Генкін тато і її, Машин, друзі з дитинства, ось і порідняться тепер, онуки будуть спільні, все як тато з дядьком Вітею мріяли…
А вона, вона Маша, про що мріяла?
Нууууу, багато про що, про те, що поїде жити в далеку незнайому країну, з гарною назвою, блукатиме маленькими вуличками, гулятиме біля берега моря, милуватиметься, як сонце відбивається в уламках алебастру, і писатиме свої картини.
Мазилки, як зневажливо відгукується про її картини тато.
Тато, він узагалі матеріаліст, мама… мама в усьому підтримує тата.
Вона мріяла, щоб донька знайшла собі такого ж чоловіка, гідного й турботливого, як тато Маші.
За Машу все вирішили, Маша знає, що так буде краще, вона вивчилася на хорошу, грошову професію, Маша – гарний фахівець, Маша стане гарною дружиною, потім матір’ю, але не стане тим, ким хотіла, бо це дурниця й пустощі.
Уже ввечері вдома, у своїй кімнаті, Маша при світлі лампи відкрила зошит.
Так, це було щось на кшталт щоденника, бабусиною рукою було зроблено дещо – якісь записи, а потім…
Я плачу, пишу і плачу, ніби я маленька скривджена дитина.
Мені тридцять п’ять, у мене дочка-підліток, люблячий і турботливий чоловік, велика і світла квартира, мої батьки живі і здорові, родичі друзі, дім повна чаша.
Я тричі була за кордоном, хоч і кажуть наші, що мовляв курка не птах, а *** не закордон, але я була там.
А ще в *** і ***, здавалося б життя вдалося?
Але… Я плачу і не можу заспокоїтися і ніхто не допоможе мені, ніхто-ніхто, хіба тільки якийсь добрий чарівник зустрінеться на моєму шляху і пошкодувавши мене, поверне час назад, але чи погоджуся я?
Напевно, ні, і річ не в матеріальних благах, а в тому, що в мене є донька-підліток, йоржиста, як і всі діти в цьому віці, яка вважає себе дорослою і відстоює свої права.
Я їй трохи заздрю, не молодості, ні, а тому, що я дам їй право вибору.
Моя дочка сама вибере своє життя, її помилки будуть тільки її помилками.
Я плачу…
Мамо, мамо, матусю… За що ж ти зі мною так?
Хоча про що я…
Мама дуже любила мене, тому так і зробила, іншого варіанту в мене немає…
Сьогодні я розбирала старі листи на горищі заміського будиночка, який у нашій сім’ї з незапам’ятних років, мама попросила і там знайшла…
Я знайшла свою мрію.
Її забрали в мене, сховали, позбавили життя.
Багато років я мріяла про це, багато років я шкодувала, що моя мрія так і не збулася, я згасла, скукожилася і живу нормальним, звичайним життям. Значить, я негідна, так я собі сказала тоді і мама підтвердила це, так, там такі не потрібні, там найкращі з найкращих, а я просто любитель…
Мама веліла не засмучуватися, а виходити заміж, будувати своє життя з Михайлом, він надійний, на хорошому рахунку і кохає мене, я буду жити ні в чому не потребуючи.
Так воно і сталося.
Я вийшла заміж за прекрасну людину, гарного чоловіка і відмінного батька.
Чому ж я плачу, мамо?
Я знайшла той лист, у якому мене хвалять і запрошують на навчання, тоді, вісімнадцять років тому…
Чому ж ти його не знищила тоді?
Навіщо залишила?
Щоб що?
Чи ти навіть не надала значення тому, наскільки важливо було це для мене?
Що ж ти зробила, мамо?
Я пишу ці рядки і плачу.
Я навіть не хочу уявляти, яким було б моє життя, якби мама не сховала цього листа…
Маша й сама заплакала, прочитавши рядки, сповнені болю, які писала її бабуся, її улюблена Муся.
Бабуся хотіла стати оперною співачкою, закінчила музичну школу, все життя пропрацювала педіатром, була на хорошому рахунку, але… чи була вона щаслива?
“Бідна моя Муся”, – у сльозах думає Марійка і засинає.
Уві сні їй сниться бабуся, вона посміхається і тихенько гладить Марійку по голові, щось шепоче, Марійка посміхається уві сні і щасливо зітхає…
Наступного дня Маша довго думає, як би підступитися до мами з розпитуваннями. Нарешті, вона наважується.
-Мамо, а як ти думаєш… бабуся була щаслива?
-Звичайно, – не замислюючись каже мама, – тато її обожнював просто.
-А вона? Вона любила дідуся?
Мама задумалася на мить, потім відповіла ствердно.
Маша читає зошит своєї бабусі Мусі, вона пише, що пробачила маму, коли Муся запитала, чому мама не показала їй листа, та знизала плечима і відповіла щось на кшталт того, що не надала цьому особливого значення.
Маша ходить задумлива, потім запитує маму, а що було б якби продовжила Маша займатися далі своєю художньою освітою.
Мама відмахується і каже щоб Маша не маялася дурнею, а готувалася до весілля.
-Мамо, а ти тата любила коли заміж за нього виходила?
-Звичайно! – сміється мама, я за ним поїхала слідом…
Мама розповідає історію, красиву історію їхнього з татом кохання.
-А бабуся не була проти?
-Ти що? – мама посміхається, – вона завжди мені все дозволяла і підтримувала, будь-яку мою витівку, яка б вона безглузда не була.
-А ти, мамо?
-Що я? Я, звісно, мамку любила і теж…
-Ні, ти не зрозуміла, ти… змогла б мене підтримати… в усьому? У чомусь такому…
– Машо, що за дурниці, я тебе й так підтримую.
-Да? А можна тоді я поїду в ***, вчиться в одного відомого художника, мамо?
-Що за дурниці, Маш? У тебе весілля на носі, сімейне життя почнеться, і ти викинеш цю дурь із голови.
-Яку дурницю, мамо? Займатися улюбленою справою? Жити в гармонії із собою?
-Маш, ну досить, а? Що за жарти?
-Які жарти, мамо? Я жити хочу, своїм життям, а не тим, яке ви мені з татом вибрали.
-Здраааасті, ми їй вибрали…
-А хто ж, мамо?
-Але ж ти сама… захотіла вийти… за Гену заміж, – не так упевнено почала мама, – я думала…
Маша відкрила зошит на тому самому місці й показала мамі, та побіжно пробігла очима й насупилася.
-То є я заважала їй? Я стала перешкодою на шляху до її мрії, чи так?
-Мамо, ти спеціально це робиш, – запитала Маша.
-Що? Що я роблю не так?
– Робиш вигляд, що нічого не розумієш, мати Мусі вбила її мрію, теж робила вигляд, що не розуміє, наскільки для неї це важливо.
Муся постаралася тебе не обмежувати ні в чому, але… ти сама захотіла вийти за тата заміж, народити дітей, і це нормально, мамо, але не всі цього хочуть. Розумієш?
-Що за дурня? Це буває перед весіллям, донько, заспокойся, все добре, все мине…
-Мамо! Я не хочу ніякого весілля, я нічого не хочу, я жити хочу, розумієш?
-Не розумію! – кричить у відповідь мама, – я не розумію, як можна хороше, стабільне життя проміняти на чорт знає що! Не розумію! Це що? Бабчині писульки так на тебе вплинули? Та вона завжди була така…
-Яка мама?
-Та не від світу цього, я більше часу проводила з бабусею і батьком, тому що мама… Ай, та що я тобі розповідаю… Я хотіла собі звичайну, нормальну сім’ю, і я її отримала… мама часто була у своїх думках, ні, вона мене любила, звісно, але я хотіла більшого… А вона… вона була ніби десь там, куди мені нема дороги. Тури для сімейної відпустки…
Я трохи заздрила тобі, з тобою у неї був зв’язок, особливий зв’язок…
– Тому ти постаралася позбутися її речей? Так? Настільки її ненавидиш?
-Маша…- мама тихенько опустилася на стілець, – ти що? Вона ж моя мама… Усі речі я склала в коробку і відвезла в будинок… Вирішила потім розібрати.
-Ти сказала, що тато викине їх, – у запалі вигукнула Маша.
-Я образно сказала… Це ж мамине…
Мама сіла на ліжко, подивилася на Машу.
-Маш… ти серйозно? А як же це все? Весілля, Гена, ваше кохання?
-Кохання… ех мама…
***
Вузькими приморськими вуличками одного маленького чудового містечка гуляє дівчина, назустріч їй трапляються поважні й галантні чоловіки похилого віку, які розкланюються з нею, піднімаючи капелюх, літні жінки, які усміхнені й ледь нахиляють голову.
Біжить зграйка хлопчаків з очима наче маслини, вони сміються і вигукують їй привітання, на білих шматках алебастру грає сонце, море тихо і лагідно хлюпоче біля ніг її.
Дівчина збирається трохи попрацювати…
– Марріыйа, Маріыйа, – вниз спускається ще одна дівчина, слова в неї пересипаються трьома мовами, вона щось тараторить і показує нагору, Маша дивиться і бачить… мама, мама притримуючи рукою капелюшок спускається вниз.
-Матусю…
– Машко, ледве знайшла тебе…
Вони обіймаються і бредуть тихесенько берегом, взявши в руки легкі босоніжки.
-Скажи мені, ти щаслива?
– Дуже… мама. Дякую тобі. Тато сильно сердиться?
– Уже відійшов, знаєш… так дивно, Гена одразу ж одружився, він ніби й не засмутився…
-Ну й добре, мамо… Усі щасливі.
-Тато з дядьком Петром переживали, вони мріяли поріднитися, потім вирішили, що й так ніби брати.
-Дякую тобі, матусю.
-За що?
-За те що не вбила мою мрію, як це зробили з Мусею…
-Знаєш, донечко… Я знайшла багато зошитів, де вона описує своє життя, а ще… ще там були рядки особисто для мене, багато, я знайшла і прочитала їх, як шкода, що так пізно.
Так хочеться сказати мамі те, що я ніколи не говорила…Як я люблю її.
-Скажи зараз, вона почує, – сказала Маша і мама їй повірила.
Десь тихо посміхався Ангел… Те, що не вдалося зробити одній людині, зробила інша… Таке життя…
